Читать онлайн книгу "На брата брат"

На брата брат
Юрiй Мушкетик


Юрiй Мушкетик – вiдомий майстер сучасноi украiнськоi прози, лауреат Державноi премii iм. Т. Шевченка, автор багатьох повiстей та романiв, серед яких е твори, присвяченi iсторii нашоi краiни: «Жовтий цвiт кульбаби», «Яса», «Гетьманський скарб», «На брата брат» та iн. У романi «На брата брат» вiдтворено подii, що розгорталися в Украiнi за часiв гетьмана Виговського, коли пiсля смертi Богдана Хмельницького боротьба за державну незалежнiсть вилилася у братовбивчу вiйну. Через долi героiв роману братiв Журавок автор зображуе страшну трагедiю цiеi вiйни: люди однiеi кровi стають ворогами – брат iде на брата – i голови своi кладуть, не здобувши нi слави, нi волi, нi правди.





Юрий Мушкетик

На брата брат





I


По вичахлому опiвнiчному небу, гнанi тягким верховим вiтром, мчали довгi, схожi на химернi рибини, хмари, й кругла дiжа мiсяця то ховалася за них, то знову викочувалася на небесну оболонь. Те мiсячне кружало було велике-превелике, здавалося живим, велетенською мордою, котра дивиться й бачить, думае i знае щось, невiдоме людям. Мiсячне сяйво було зелене, ядуче, i в ньому пливли кудись у безвiсть левади, високi осокори, соннi хати, а в них пливли люди, самi не вiдаючи куди, навiки вiдданi на волю вищих, невiдомих iм сил. Мiж хмар миготiли цвяшки-зорi, вiстрями до землi, й по однiй кресонуло небесне кресало, вона зiрвалася, шугонула до землi за розмитий обрiй. На краю села на пласкому горбi, над схованою в очеретах та пожухлих осоках рiчечкою стояла стара розсадиста, перекрита свiжою соломою хата з новеньким дерев'яним пiвнем на димарi, вже вшушкана на зиму в загату з просяноi соломи, так що з чотирьох круглих шибок двох ii вiкон виднiлося по двi, й коли в них заглядав мiсяць, то бачив бiлий латаний убрус столу, убоге хатне начиння, двi шаблi та двi рушницi на кiлочку бiля дверей, червоних павичiв на бiлому коминi й рядок дитячих голiвок – бiльших, менших, ще менших – на довгому дерев'яному полу пiд жердкою, а бiля них чорняву, у важких косах голову матерi. И чотири чоловiчi постатi бiля печi на засланих рядниною, розперезаних кулях соломи.

На тину пiд хатою поблискували лисини горшкiв та гладущикiв, перекреслила подвiр'я тiнь кажана, посеред двору, важко вронивши на землю голоблi, дрiмав вiз, й не прокинувся на скрип у левадi iншого воза, також господарського – злодiйськi вози не скриплять, – на польовому озерцi перегукувалося перше перелiтне птаство. Терпко пахло сухою нехворощю, грушами-гниличками, повiви вiтру доносили з лугу прогiркло-медовий пах пiзнього дрiбноцвiту, але всi тi запахи перебивав неприемний, кислий запах вимочених конопель, якi стiйма сохли пiд клунею. В лозовiй кошарi бiля неi ремигала пара гнiдих волiв.

На яблунi за хатою продиркотiв пiвнiч молодий пiвник, йому заокселентував iнший, теж молодий, теж трiскучий, i, немов сердячись на таку митецьку недосконалiсть, у хлiвi вивiв свое високе, чисте, дзвiнке крещендо старий досвiдчений пiвнячий дискант. И тодi, неначе за його покликом, з кропив'яноi та нехворощаноi шалини пiдвелася низенька, в куцому, пiдбитому хутряною опушкою жупанi та пласкiй, з вiдворотами, шапцi постать i, злодiйкувато озираючись, почалапала до причiлка хати. Вона вклякла на колiна бiля загати, видлубала з кишенi штанiв трут та кресало й, далi озираючись, поспiшливо заклацала сталевою дужкою кресала по каменю. Клацала та клацала, але чи вiдвiльгла губка, чи зiтерся ii нагорiлий край, трут довго не займався. Іскри сипалися снопами на синiй жупан, на червонi шаровари, й тремтiли палiевi руки, й тремтiла, здригалася його душа, але вiн i далi тнув блискучим сталевим жалом по кременю. Врештi червона iскра вхопилася за край губки, палiй задмухав на неi витягнутими губами, замахав рукою, роз'ятрюючи ii, й вона знавiснiла, зажеврiла, заблимала хижим оком, освiтила блiде, зi зведеними судомою вузькими бровами обличчя та крайок просяноi загати, пiдпертоi вербовим кiлочком, i тодi скрючена, кiгтиста рука тицьнула трут у загату. Там задимiло, затрiщала просянка, але вогнем не бралася. Палiй зяпнув ротом, перебрав трут у лiву руку, а правою почав дерти з хутряноi опушки жупана шерсть, жужмати ii в клубок.

А тим часом з очерету вибрела iнша постать – висока, гнучка, в киреi, без шапки – шапку тримала за поясом, – сторожко, але впевнено рушила до протилежного причiлка хати. И теж опустилася на колiна, й розглянулася – дiловито, спокiйно. І був цей палiй пiдготовлений краще – виварений у водi, у якiй мили овечу шерсть, трут тримав у дерев'янiй трубочцi, й той зажеврiв з першого удару кресала, й чоловiк вийняв з-за пазухи пiдпал, вклав у нього трут, пробив кулаком у загатi дiрку та вихнув усе те в загату. Вiн був певний своеi справи, бо одразу пiдвiвся й, ледь пригинаючись, ступаючи широко, м'яко, попростував до очерету. И ще не дiйшов до високоi стiни очеретiв з сивими запорозькими мiтелками-чубами, як загата, в яку засунув пiдпал, спалахнула од верху до низу, довгий, вузький язик полум'я хитнувся, лизнув новеньку стрiху. Воли перестали ремигати, здивовано повернули голови, вогонь освiтив iх, зробив з гнiдих кривавими, в спокiйних, добрих волових очах затанцювали кривавi промiнцi. Тим часом загата з протилежного боку хати горiла також – вогонь виiв чималеньке дупло й роз'iдав просянку далi. Куценька постать у короткому жупанi пiдвелася, згинцi, заячим скоком хуркнула до кропив'яноi та нехворощаноi шалини. Але перш нiж сховатися в нiй, оглянулася – полум'я бурхало на всю силу, просянка трiщала, вогненна жужелиця здiймалася в небо; постать перехрестилася й прошемрiла сухими губами:

– Слава гетьману Безпалому!

И так само перехрестилася бiля очеретiв iнша, висока постать, прорекла:

– Слава гетьману Цюцюрi!

За хвилину процокотiли копита по дорозi до лiсу, а ще за мить – по дорозi в степ.

З-за хмари викотилася мiсячна пательня, зеленаво-блiда, вияснена до блиску, на якiй брат виважував на вилах брата в даремний пострах усiм iншим братам, i освiтила сонне село, палаючу хату на горбi, на димарi якоi нiмо волав на помiч дерев'яний пiвень, а бiля димаря примостилася зiщулена темна грудка з пiдтисненими бiлими лапками – чи то домовик, чи кiт.




II


Степ переймав воду гранiтними скелями, але вода виявилася дужчою, розiрвала камiннi обiйми й клекотiла, i скипала буком, й мчала вниз, до моря, спадаючи грiзними лавами. Могутня, жива i вже приречена, а може, приречена од першого дня свiтотворення, як приречене все суще – на буяння, клекiт i смерть, на все й на нiщо. Перша лава спадала чистим, наче шкло, потоком, й справдi, зоддалiк здавалося, що то шкло, вигнуте й нерухоме, крiзь яке подекуди просвiчуеться камiння. «А вода по каменю, а вода по бiлому…»

Це шкло було припасоване з правого берега до великого, замшiлого каменя, нижче якого на днi виднiв ще один камiнь – у глибинi сiрiла спина потвори, на якiй гралися червоноперi рибки, там же, де лава спадала, було бiло-бiло й пiняво, переколочено, окремi струменi цвiркали високо в небо, а далi вода знову мчала рiвним ясним потоком, ледь-ледь запiнюючись подекуди над схованими в глибинi каменями або перекочуючись через них. Тут i там над плесами кружляли чайки, вихоплювали з води глушене риб'яче дрiб'я й або з'iдали на лету, або шугали до високоi скелi, декотрi ж сiдали на велетенського дуба, який застряг мiж камiнням другоi лави. Дуб був бiлий, аж жовтий, вишмулений, наче кiстка, й бiлi хребцi колишнiх вiт стримiли до неба, на одному з них сидiла велетенська чайка й рвала чималу рибину, котра ще стрiпувала хвостом; друга лава випиналася гостряками каменiв, сивих на верхiвках вiд пташиного послiду, й вода на нiй не спадала рiвним потоком, а клекотiла, й бурхала, й била гарматними ударами, закручувала внизу шаленi вири, а нижче також стримiло кiлька гострих каменiв, якi збивали воду в вузьку горловину, й далi вона падала стрiмко вниз, в чорну безодню – пекло, яке булькало й клекотiло, розбивало струменi на бризки, що з них вставала золотаво-червона райдуга. Райдуга – вгорi, пекло – внизу. В повiтрi стояв рiзкий запах спiненоi води, розпеченого каменю, водяного зiлля, яке обривали зi скель бурхливi потоки.

Клекiт i гуркiт, i все одно тиша, тихiша за будь-яку iншу тишу, згуки природи – то не гомiн, то безгомiння, вслухавшись у яке можна почути плин власноi думки i кровi в жилах. Ще й на багато верстов довкола – нiкого-нiкого, тiльки вода, та камiнь, та чайки, та баклани, якi нiмими чорними привидами сидять на високих, з побiленими послiдом верхiвками стрiмких скелях правого берега. Лiвий берег низинний, сiрий, хапае пустельнiстю за серце, й коли людина дивиться на нього, ii огортае безпричинна туга. Коли ж вона дивиться зi скелi на Днiпро, який перед нею неначе на долонi, на борiння води та каменю, вона думае про вiчне, невмируще, пiдноситься душею й навiть забувае про власну смерть. Хоч смерть тут – близько-близько; на цих порогах, на цих каменях од давнiх давен, од похмурих варягiв i диких кочiвникiв до нинiшнiх козацьких часiв погинуло безлiч люду, але та смерть не вiд неправди, не вiд чварiв людських i лютостi людськоi, й вона забуваеться; тут упокорення й благiсть, i думки про велич Бога, про смиреннiсть та покору, про добро та iстину. Тут можна сидiти непорушно годинами, днями – вiчно, перетворившись на камiнь та навiки замкнувши в собi раз знайдену, едино правдиву думку.

Вище першоi лави – високий камiнний острiв, на ньому верби, осокори та велетенськi дуби, неначе зачарованi, вкритi молодим зеленим листом, i кипучий дубняк понад водою, й верболози в низиннiй частинi острова, який кiнчаеться пiщаною косою. Нижче острова кiлька маленьких острiвцiв, декотрi з пiску, декотрi з каменю, закучерявленi лозою, схожi на кинутi на воду зеленi шапки.

Мимо цих острiвцiв саме й пропливав, а точнiше, пролiтав – вода вже набирала розгону – довгий, просмолений, схожий на чорну рибину човен, у якому сидiло двое молодих козакiв – один на кормi, другий – на провi, вельми схожi мiж собою з лиця – високочолi, носи з горбинками, той, що на провi, трохи старший, йому лiт за двадцять, той, що на носi, – молодший, лiт пiд двадцять. Оголенi до пояса – готовi до всього (вже подолали не одну лаву), дужi тiлами, мускулистi, завзятi. Той, що на кормi, – з веслом, той, що на носi, – з довгою тичиною, буйночубий, чiпкий, зi зцiпленими зубами, напруженим до сльози поглядом вдивлявся поперед себе, погукував, вiддавав команди – перебрав на себе провiд, дарма що молодший, а може, проводирував завжди, старший видавався спокiйним, тiльки ж лишаювата блiдiсть вкрила його щоки, й погляд блукаючий, бiгучий – по всiй водi, по якiй вже вставали ледве помiтнi вихорцi, а вiд води знову на нiс човна – на постать брата – було видно, що вiн бiльше покладаеться на нього, нiж на самого себе. «Пильнуй, Матвiю», – голосне, пружке з прови, й на вiдповiдь млявiше, не таке впевнене: «Пильную, Супруне».

Човен пришвидшив плин, вже майже летiв – йому б крила, й вiн би наздогнав чаiну зграю, яка летiла нижче лави, осiв на кормi, пiднявся на провi, й Супрун, здавалося, зносився на небо, вже не обертаючись, гукнув до брата ще щось кiлька разiв, з тих слiв Матвiй розiбрав тiльки те саме «пильнуй», Супрун вже нiчого не бачив, тiльки широку-широку гладiнь рiки, надто в лiву руку (пливли ближче до правого берега), спокiйну, одначе дуже швидку, з окремими невисокими випнутими водяними горбами, i враз нiс човна задерся високо-високо, – здавалося, дуб одiрвався вiд води й стрiмко полетiв униз, аж тьохнуло, вдарило у Матвiя пiд горлом серце (вже не перший страх, i миттеве почуття злостi на брата – вiн втягнув його в цi смертельнi мандри), й хряскiт чи хлюпiт пiд ногами, шалена гойдавиця, глухе гудiння днища й хрипiння чи лайка Супруна, чие перекошене обличчя на мить майнуло перед ним, i другий братiв позирк вже з весело ощиреним частоколом зубiв – човен устояв, летiв носом вперед. І раптом якийсь скрегiт, дужий стусан знизу, – дуба розвертало кормою вперед, Матвiй встиг гребнути веслом кiлька разiв, й знову удар, i хряпiт деревини, вода i небо мiнялися мiсцями, й ще один, останнiй струс, i його викинуло в бiле шумовиння.

Супрун устиг ухопитися за борт човна, який на мить став цапки, неначе норовистий кiнь, i одразу ж ляпнув на воду, човен несло, розвертало знову, Супрунова душа влетiла в п'яти, але трималася там, вiн подумав, що загинув, одначе так само чiпко тримався за борт човна, й пiнявi струменi перекочувалися через нього, й бачив вiн лише чорний борт, та раптом помiтив поперед себе щось iнше й зрозумiв, що то берег, розпростав ноги й дiстав дна. Щосили вперся в ребруватий камiнь, подався вперед, знову втратив дно й знову знайшов його, й лише по кiлькох хвилинах зрозумiв, що не пливе, а стоiть по груди у водi, то вона плине повз нього, а йому здаеться, несе його; в очах було зелено, у вухах дзвенiло, але вiн опанував себе, посунув ще трохи вперед перекинутого човна, й вiн тицьнувся кормою мiж двох сiрих каменiв, мiцно застряв мiж ними. И далi тримаючись за борт човна, ще не до кiнця вiрячи, що живий, вибрiв на берег. Став на каменi, оглушений, зморений, мало що тямив, свiт обкручувався довкола нього, й ходили ходуном груди, й билося об клiтку ребер серце: «Живий, живий», – радiсть гаряча, червона, болюча. Тоненьким струмiнцем збiгала по напеченому сонцем каменю з розбитого колiна кров, кривавила воду, i в цю мить щось червоно-чорне трiсло в його головi, й зойкнуло, й вимовило: «Матвiй!» Дрож струсив його тiло.

Широким скляним потоком плинула рiка й налiтала на камiннi зубцi, помiж яких застряв корiнням наперед дуб-велет, й потiк бурунив, спадав униз, де також стримiли каменi, розпачливий погляд хапав порожнечу води, ранився об гостряки скель, й гаряче закипало бiля серця, а знизу, вiд живота, пiднiмався крижаний холод. І вже оте тремке, з обкипiлоi кров'ю радостi «живий» мертвiло. Погляд ковзав по водi, перестрибував з каменя на камiнь й спiткнувся на одному, у якого чопик не гострий, а округлий, зачепився за нього, прикипiв, потягнув його всього вперед – з розпачем, надiею в безнадii. Так, чопик ворухнувся, то – людська голова, Матвiй, хто ще iнший мiг опинитися там, у бiлому клекотi. Іскра радостi й гостра, як лезо ножа, думка: «Погине, зiрветься, там, нижче, – смерть». Матвiй тримався за камiнь, тепер Супрун добре бачив його, навiть бачив зчепленi на каменi руки.

Це тривало лише мить. У наступну Супрун вже шукав, як порятувати брата, вiн знав: якщо не знайде способу, попливе туди й загинуть разом. Думка билася, наче риба в сiтi, здавалося йому, що й камiнь пiд ним гойдаеться, а митi, що спливали, кришили серце. І враз щось нiби осяяло його всього, вiн метнувся до човна – в носi дуба, за дощатими дверцями, схована iхня одiж, весь справунок: торби, казанок, волочок, туди Матвiй також запхав мотузок на кiлька сажнiв довжиною. Супрун промiряв очима: якщо доплисти до дуба й осiдлати його бiля кореня, вже за заборою, можна сягнути мотузком каменя, на якому висить Матвiй, i пiдтягнути його до дуба… Про те, що його самого може знести на камiння, не думав. Витягав пiд водою шмаття, торби, врештi намацав мотузок й поки оперiзувався навкiс через груди й зав'язував кiнцi, завмираючи серцем, ще раз кинув погляд на камiнь. Матвiй висiв на ньому. Вiн не кричав, не кликав на порятунок, мабуть, i не сподiвався на нього або й мало що тямив, вже сам був, як камiнь.

Супрун перестрибнув на один камiнь, на другий, – вище по течii, зайшов у воду й поплив. Загрiбав лiворуч, потерпав, що промине дерево або не зможе за нього вхопитися, впився в стовбур очима, здавалося, зачепився ним за дерево, пiдтягувався на ньому, наче на линвi, плив – певнiше, його несло прямiсiнько на дуба. Чалапав рукою, вхопився за довгий бiлий сучок, долоня влипла в суху, нагрiту сонцем деревину, з криком зiрвалася з кореневища чайка, закружляла над ним, а Супрун вже перехопив iнший сучок, вилiз по ньому, осiдлав дуба. На мить йому здалося, що вiн кудись летить, але одразу зрозумiв, що то потiк гойдае дуба. Не спочивав жодноi хвилi, по жовтiй, зашмаленiй сонцем деревинi добрався до кореневища, пообламуване, воно стримiло, наче велетенськi роги. Кинув погляд уперед i скрикнув: йому здалося, що камiнь, за який тримався Матвiй, порожнiй, й одразу ж побачив бiлу пляму обличчя, зморщеного з напруги, болю та страху. Матвiй щось прохрипiв, i Супрун гукнув щосили, збадьорливо, як тiльки мiг:

– Тримайся!

Вiн облизав пересохлi губи, розмотав мотузок i кинув один кiнець до Матвiя.

– Лови!

Вода заметляла мотузком, закрутила, й вiн сховався в спiнених струменях. Супрун повiв напруженими очима, шукав його й не знаходив. Поспiшливо вибрав мокрий мотузок, вiдчахнув невеликий сухий сук i прив'язав кiнець мотузка до нього.

Пустив сук за водою, посмикував, збиваючи до Матвiя, врештi жовта, схожа на кiстку, деревина застрибала бiля каменя, Матвiй, над силу втримуючись однiею рукою, другою перехопив сук, якусь мить не зважувався вiдiрватись вiд каменя, а далi вчепився в сук обома руками. Мотузок натягнувся, рвонувся з Супрунових рук, вiн потягнув, але його самого тягнуло вперед; притисло грудьми до кореневища, й Супрун почав вибирати з води мотузок. Викручувало суглоби, напнулися до розриву жили, трiскало серце, Супруновi здавалося, що тягне на себе увесь Днiпро з ямами й чорториями, з протоками й затоками, лиманом i Чорним морем. Матвiй бив ногами по водi, допомагав, але посувався дуже повiльно. Вiд дуба до каменя – сажнiв чотири, але кожна п'ядь переважала милi.

У якусь мить Супруну здалося, що не дотягне брата, мотуз почав виковзувати з його рук, проте вiн не спанiкував, устиг обмотнути його довкола сiрого сучка. Подивився на брата, але той чи й бачив його, Матвiйове обличчя з налиплим на лоба чубом було схоже на обличчя потопельника. И не було в Супруновiм серцi нiчого: нi братерськоi любовi, нi сердечноi приязнi, нi хлопчачоi дружби, але був якийсь вищий обов'язок, щось таке – понад усiм цим. Нараз Супрун збунтувався проти самого себе, свого безсилля, заскрипiв зубами, потягнув правою рукою мотузок – пiдтягував по цятi, по цалi – попихав на сучку мотузяне кiльце. В очах йому пожовтiло, руки й ноги дрiбно тремтiли. Врештi прохрипiв:

– Хапайся за корiнь.

Матвiй обхопив пальцями товстого кореня. Очi йому лiзли з орбiт, рота вело вбiк, вiн стратив усi сили й тiльки якимись нелюдськими потугами не давав зiрвати себе з кореня дуба. Супрун нахилився, перекинув вiльний кiнець мотуза за його спиною, другий тримав, намотавши на сук. Матвiй перепочивав, заплющивши очi. А тодi пiдтягнув тiло, потелiпав ногами, лiвою, неначе гаком, зачепив зiгнутий корiнь, пойорзав на ньому, пiдтягнувся ще трохи, вперся правою ногою i врештi з Супруновою допомогою видряпався на деревину. Повалився долiлиць i лежав нерухомо, дихав важко, й те дихання ледь-ледь зводило плечi, та на голiй лiвiй нозi, пiд самим колiном пульсувала синя жилка. Вода збiгала з нього струмiнцями, темнячи деревину, пiд головою в жолобку набiгла калюжка. По тому повiльно одкинувся од стовбура, сiв верхи. Супрун поторсав його за плече, й коли Матвiй оглянувся, вихекнув з посвистом:

– Ге! Ще не приспiв час справляти тризну!

Матвiя чомусь злякали тi слова. Тризна – то iхне сiльське назвисько, вони од дiда-прадiда Журавки, по-вуличному – Тризни, iх iнакше й не знають у селi, й не звали Журавкою нi дiда, нi батька, а тiльки Тризнами, й прозвисько те, либонь, було не випадковим, всi iхнi предки по чоловiчiй лiнii гинули на бранному полi, гинули молодими, й рано вмирала або була брана в неволю вся бiла челядь, вони двое – останнi Тризни з колись гiллястого, обчухраного роду, й нинi також втiкають на Сiч вiд панськоi, лядськоi неволi. Нехорошi, лячнi, погано вiщi слова мовив Супрун; та брати ще й не вибралися з цього пекла; хотiв сказати про це, але Супрун зрозумiв усе й так, впевнено стрiпнув головою:

– Тепер допливемо. Перепочинь ще трохи.

– Вже…

– Сильно вiдштовхуйся ногами вiд дуба, з того аж кiнця, а тодi поза он тим каменем…

– Пливи! – Матвiй.

– Нi, ти перший. А я стану отут. На випадок чого, кину мотузок…

Вони обое подолали бурхливий потiк, добулися пiд скелю. Першим переплив Матвiй, у нього вистачило сили здолати й цю перепону, а ледве повалився на розпечений камiнь, почали тремтiти ноги, а далi й руки, його всього бив дрож, била лихоманка, аж цокотiли зуби й темнiло в очах. То виходила напруга й виходив страх, його сили дiйшли краю, останньоi межi, доля вiдпустила iх рiвно стiльки. Затихав повiльно, зiгрiтий колючим весняним сонцем.

А Супрун раптом схопився на ноги й затанцював голяка на каменi, виляскуючи руками по животi та стегнах: «Живi, живi!» А тодi нахилився вперед i тицьнув пороговi дулю: «На!» Матвiй дивився злякано, розтуливши рота.

А потiм вони сушилися на скелi, сушили свiй нужденний скарб, бродили по слизьких каменях, вдивлялися у виiмки та заглибини, якi, мабуть, позалишав якийсь велет, ступаючи босими ногами. Тi виiмки, круглi, гладенькi, – вiд його п'ят. І знайшли камiнний наконечник стрiли, а в розколинi пiд скелею – дивовижний, шиферний хрест, либонь, посланий iм вищою силою, вони поставали навколiшки й помолилися. В надвечiр'я впiймали в кам'яному затончику риби, зварили юшку й, обкутавшись просушеним на сонцi кожухом (мали на двох тiльки одного), вклалися в маленькiй кам'янiй печерцi-заглибинi спати. Вони не говорили про iхню смертельну пригоду, не розкривали насупроти одне одному сердець, не освiдчувалися в братерськiй любовi, не складали клятв на довiчну дружбу – того соромилися й просто не вмiли, не заведено те було в iхньому роду, в iхньому Журавчиному племенi, i все ж, притиснувшись мiцно один до одного, зiгрiвшись обопiльно, почували, як в одне б'ються iхнi серця, як переливаеться з одних грудей в другi м'яке тепло, й здавалося, що то переливаеться, пульсуе одна кров, а Матвiй ще й почував у грудях щемкiсть незвичайну, аж по щоках котилися гарячi сльози, й вiн боявся, аби Супрун не здогадався про них, й думав про те, що немае у свiтi того, чого б вiн не зробив для брата, навiть цiною власного життя, що вже нiщо-нiщо й нiколи не роз'еднае iх, i вiн до самоi смертi нестиме в серцi оце тепло, перелите в любов i навiть у щось бiльше, якщо воно е у свiтi, а мабуть, е, вiн збагнув це, коли вони молилися перед тим давнiм хрестом. Бог е свiтло любовi. Свiтло братерськоi любовi, яке влилося в нього на все життя… Хай там що станеться з ними далi!

Те саме почував i Супрун, тiльки не так щiмко. Брати поснули, й снився iм один сон: широкий луг у жовтих кульбабах, i сiрий у яблуках кiнь, який ступае бiлими копитами по жовтих квiтах, вони обое – одному п'ять лiт, другому сiм – сидять на коневi: Матвiй попереду, Супрун – позаду, мiцно вхопившись рученятами за брата, батько веде коня за повiд, ступае поважно й трохи гордовито – гожих мае синiв, славних кохае козакiв на заздрiсть сусiдам i на страх ворогам. Вiтер розвiвае його пшеничнi вуса, трiпоче червоною стьожкою в комiрi жупана – батько чепурун i трохи франт, чим особливо подобаеться синам, мати стоiть в кiнцi городу, дивиться з-пiд дашка долонi й осмiхаеться карим усмiхом. Так було.







Брати поснули, й снився iм один сон широкий луг у жовтих кульбабах, i сiрий у яблуках кiнь, який ступае бiлими копитами по жовтих квiтах

Матвiй i Супрун мiцно й безпечно спали й не чули, як до скелi пiд'iхав лядський роз'iзд, але нiчого не запримiтив, постояв i поiхав далi; не чули, як гудуть пороги, як полощуться на перекатах, ковтаючи стиглi зорi, тлустi соми, як форкае, випiрнувши з безоднього Пекла, здоровенний, завбiльшки з доброго бугая, увесь оброслий довгою синьою вовною, з сом'ячими вусами, тупими, стертими та пообламуваними на каменях, на порогах рогами, нечистий, всiвшись на пласкому каменi, вiд чого його чорний зад одразу став бiлим вiд пташиного послiду; сердиться й кличе найгарнiшу на всiх порогах, серпоброву русалку Мар'яночку, а вона не йде, ховаеться серед подруг помiж гостро скелля й регочеться з чортиська, який нiяк не хоче змиритися з тим, що вже старий, що не гоже йому залицятися до молодих русалок та вiдьмачок; як стрибають з розбiгу, з найвищоi скелi у Пекло верткi, в'юнкi, регiтливi чортенята, а потiм, випливши, гострять об скелю коротенькi рiжки; тiльки один згук, тонкий i гострий, як лезо ножа, пробивався в iхнiй сон, то плакала на вершечку скелi нiчниця чи якась iнша птаха, а може, й не птаха, а згублена душа, яка прийняла образ птаха, оплакувала свою далеку, вже перетлiлу на порох плоть i всю рiдню, оплакувала всiх погинулих на порогах i тих, що ще мають погинути в цьому одвiку вiльному й невiльному, густо скропленому кров'ю краi.




III


Матвiй прикро, аж чиргикнуло об ручицю колесо, розвернув у тiснiй вуличцi конi, вони зупинилися, здали назад, кiнець дишла вискочив на той бiк ворiт. Ворота iз соснових тичин – по двi тичини вкупi – старi й благенькi, пiдпертi кiлком.

– Одчиняй, – сердито гарикнув Матвiй, i Сидiр неохоче посунувся з воза. Зняв з пiдворiтнього стовпа лозову каблучку, поволеньки потягнув ворота. Вiн спав усю дорогу й зараз дер позiхами рота, дрiмки позалягали в густих бровах, в очах, кутиках великого губатого рота. И сам великий, як гора, чорний, неначе циган, ще й шкiра на обличчi лиснiе. Сидору тiльки сiмнадцять, а на взiр – дебелий дядько. Матвiевi вiн не родич, i не син, i не наймит, а воднораз родич, i син, i наймит. Запiзнав вiн його лiт одинадцять тому. Переймали татарський полон на Синюсi, татари кинулися кiньми у воду, полишили на березi гирю бранцiв, покинули тороки, i в них, у шкiряному мiшку для овечого сиру вовною досередини, знайшли хлоп'я. Мiшок було затягнено ремiнним шнуром у дитяти пiд горлом. Хлоп'я було чорне, мале, смердюче, завошивлене, прибите полоном, нiчого не розумiло, на всi запитання тiльки крутило чорною, в ковтунах, головою.

– Чий ти? – запитували козаки.

– Сатани, – шемрiло потрiсканими губами хлоп'я.

– Перехрестись.

Схоже на бiсеня, хлоп'я лупало булькатими очима.

Хрестилися козаки.

Хтозна, через що забрав його Матвiй. З жалощiв? Вiн зроду жалiсливий i добрий. Викупав хлоп'я у м'якiй водi Синюхи, нагодував холодною саламахою. Хлоп'я довго вiдходило. И не знало, звiдки воно, де подiлися його батьки – Сарани, хлоп'я шепелявило, й з Сарани виходило Сатани. Воно навiть не знало, прiзвище це чи вуличне назвисько. И не знали, звiдки воно взялося, iншi невiльники. Вони побачили його вже в мiшку.

Матвiй привiз його до матерi, яка ще тодi була жива. Пасло свинi на гороховиську – двое чи трое своiх, а то чужi, – збирало свиням жолудi, однi свинi влягалися салом у боднях, пiдростали iншi; й наче з води рiс iхнiй пастух. Понурий, роботящий, вiдданий Матвiевi до дна душi, лiнькуватий, потайний. Матвiй, одружившись i застаткувавши, забрав хлопця до себе. Сам працював, як луг, i Сидора привчав до роботи, iли з ним з однiеi миски, одежу справляв раз на рiк. Тричi, вже пiдпарубчаком, Сидiр кудись запропадав, один раз його не було аж два мiсяцi, потiм вертався. Де був, не казав. И тодi ставав ще мовчазнiшим та понурiшим. Не раз Матвiй намагався його розкутурхати, але анi сварка, анi ласка не впливали на Сидора. Особливо очужiв Сидiр останнiм часом, може, в тому був трохи винуватий i Матвiй: появилися своi дiти, почав вiддавати всю любов i приязнь iм. Але до Сидора ставився як i ранiше – рiвно, хвалив за добру роботу, ганив за погану, брав з собою на ярмарки й на полювання, котрi той дуже любив. А ще Сидiр любив вибиратися в нiчне з волами та кiньми, часто пропадав на озерi та на болотах: ставив крильчаки та вершi, бив качок.

– Ну, чого стоiш, як межовий стовп, заводь конi, – Матвiй дратувався. Вiн пасiював на нього всю дорогу – Сидiр був непотрiбний йому тут, просто зайвий, а от мусив брати з собою. Дратуватися на Сидора почав ще ранiше, до тiеi останньоi подii… Так, знедавна Сидiр вельми перемiнився. Став мовби причмелений чи прибитий, збайдужiв i обледачiв, дзигом дивився на Матвiя, не виконував його велiнь, уникав домiвки. Навiть ночував невiдь-де. И мовби дослухався до чогось, мовби думав якусь потаемну думку. Чи його зурочено, чи йому пороблено, але до шептухи йти не хотiв. И таки щось думав, бо додумався…

У Матвiевого сусiда по бортях Охрiма Цурки було пiдчерчено двi бортнi сосни, по тому ще одну, Цурка зробив засiдку й глупоi ночi вхопив бiля сосни зловорожця, шкiдника, який вирвався, але Охрiм упiзнав його. Ще й не свiтало, як побiгла по хутору вiд хати до хати копна булава, й зiбралася копа на мiсцi звичнiм, на Ванькiвщинi. Приволокли Сидора, одразу вчинивши його винним, i ланцюгом ув'язнили до сохи, привезли з Крилова мiстра з начинням катiвським, привели попа. Сидiр пробував одмагатися, одначе копа контр-аверсу слухати не схотiла, то бiльше, виявилося, що вiн довго не був на сповiдi; окритий копним декретом, Сидiр до вчинку свого признався, а далi озвiрчився й зиркав на людей, як загнаний вовк. Мабуть, став би вiн пiд сосною на драбинi, на останнiм щаблi життя – бортних злодiiв i шкiдникiв карають нещадно, – та дехто почав раяти й долягати, щоб дочекалися Матвiя, котрий мав у суботу приiхати з гетьманськоi канцелярii. Копу перенесли й вчинили знову, уже з Матвiем.

Сидiр бiльше не вiдмагався, й злiсть його звiялася, стояв покiрний долi та людям, звiсивши голову. Шумiли сосни, десь плакала iволга, а горлиця туркотiла заспокiйливо, мирно – у свiтi немае нiчого лагiднiшого й заспокiйливiшого понад туркотiння горлицi, – й заплакало Матвiеве серце, згадалася йому Синюха в пожухлих осоках, i чорне, смердюче хлоп'я в мiшку, скручене недолею i сирицею, й виступив вiн наперед та сказав, що бере Сидора на поруки, а заподiянi шкоди винагородить. Шкоди довелося платити значнi – за три всохлi бортнi сосни, за двi копи – потраченi хлiборобами в лiтнi днi, – за клопоти мiстра, хоч вiн i не працював, поповi й вiйтовi. И однак копа не погодилася вiдпустити Сидора без кари, його прив'язали до сосни, вирiзали дубця, поклали бiля Сидорових нiг. Бити мав Матвiй, Сидорiв державця й названий батько. Матвiй узяв дубця, подивився на широку Сидорову спину з темними волосинами по жолобку мiж лопатками, примiрився… завагався. Поб'е вiн Сидора й навiки розiб'е довiру, яка оддавна жила помiж ними, i приязнь, а може, вб'е й Сидорову любов до себе, не поб'е, не покарае – втратить в очах сусiдiв, та й Сидiр занесеться ще дужче, забуде страх; i так, i так добра не буде. И долягала його думка: нащо вчинив Сидiр шкоди, нащо попiдчерчував бортнi сосни? Не з дивного дива? И не з бешкетництва. Бо й не був бешкетником, та й шкоди великi, карнi. Копа чекала. Жаско горiли очi в Цурки, вiн жадав побиття й боявся пiдштовхнути до того Матвiя, боявся Сидоровоi помсти, бо теж не розумiв, за вiщо йому вiд того кривди, й сiкався, аж клацав зубами, поривався до дубця Хвесько Бурда – собаколуп та п'яничка, чоловiчок злий i кровожерний: «Дай я, дай я», але Матвiй йому дубця не дав. Розщiбнув калитку й кинув з сердечним жалем на траву таляра:

– Всiй громадi на горiлку.

А тодi спересердя i з жалю за грошi таки вперiщив двiчi по Сидоровiй спинi. А вдома увесь вечiр допитувався в Сидора:

– Ну для чого ти? Вiн тебе колись скривдив? Побив тебе?

Сидiр мовчав. У сутiнi хати був схожий на обгорiлий пень. До нього на колiна стрибнув Лисько, й вiн гладив кота. Так нiчого й не допитався в нього Матвiй i не почув вiд Сидора каяття. Якби Сидiр покаявся, Матвiй простив би його, але Сидiр був неначе камiнний, у його очах горiв холодний вогонь. Тепер жили вони, неначе з'еднанi отим ланцюгом, яким Сидiр був ув'язнений до сосни. Матвiй боявся лишати його вдома, аби не вчварив, не заподiяв ще якоiсь шкоди – не розкаявся ж, i вчинок його незбагненний – тягав з собою, як карний злочинець колоду. Може, вiн i залишив би його вдома, так i Федора, жiнка, вельми просила: «Забери з собою, не лишай тут…» Сливе, вона щось знала? Але якби знала, мусила б сказати.

– …Заводь конi! – гукнув з воза. – Та повертайся кукiбнiше.

Сидiр байдуже повiв конi, й вiз зачепився заднiм лiвим колесом за ворiтнього стовпа.

– Роззява, мармула, тюхтiй, – лаявся Матвiй. – В тебе розуму не бiльше, нiж у цього стовпа.

Сидiр обiйшов воза, вхопився ззаду за розвору й посунув воза праворуч – з усiею кладдю й Матвiем поверх неi.

В'iхали в двiр. Тiсний, перегребаний курми, зацвiрканий качиним послiдом, качки бовталися в калюжi бiля колодязя. Двiр убогий – хата на одну половину, лiсяний хлiв, клуня та ще погрiбник. Над погрiбником – велетенський в'яз, Матвiй пам'ятав його маленьким в'язиком i пам'ятав, як обрубував його батько – в спiднiй сорочцi, з закачаними рукавами, рубав вiття й весело насвистував. Чомусь запам'яталося саме це. Може, тому, що потай хотiв повторити той батькiв свист i йому не вдавалося, а Супрун свистiв на всю леваду, аж гнулися лози. Далi за погрiбником ранiше стояли двi шовковицi, однiеi вже не було – замерзла в безснiжну зиму. Це подвiр'я i все село Жуки – Журавчина батькiвщина. Яка нинi майже не промовляла до нього. Промовляла лише споминами про бiднiсть, лихо, а вiн проганяв iх. Приiхав провiдати брата, в якого давненько не був, приiхав на гостювання, – щойно минув Успенський пiст, друга Пречиста, можна розговiтися, i е чим розговiтися – глибокого воза запакував повнiстю.

З солом'яноi буди вискочив жовто-рудий, схожий на лисицю, пес, кинувся до Матвiя, i вiн наставив чобiт для оборони, але пес швидко замахав хвостом, скавулiв, лащився, а потiм загавкав з радостi, хоч тiльки раз i бачив Матвiя. Може, вiн прийняв його за Супруна? Того статися не могло, просто – такий пес, либонь, заласкавлений дiтьми.

На гавкiт пса вийшов з хати брат, витирав долонею рота – саме вечеряли. Ступив зi збитого з теслиць ганку, загудiв, як пивний казан:

– Го-го, а ходи-но сюди, Мокрино, кого нам Бог принiс, – i простер рубцювату долоню. Вони не обнялися – не визнавали лизання, навмисне малися помiж собою грубувато, але в очах Супруна свiтилася щира радiсть i губи йому ледь-ледь бринiли. Матвiй усмiхався широкою усмiшкою. Стояли посеред двору, все ще тримаючись за руки. Матвiй – рiвно, Супрун – розчепiривши ноги. Такий вiн завжди – чiпкий, як корч, ще й палахкий, як порох. Брати вельми схожi мiж собою, навiть тi самi родимi цятки на шиi та лiвiй щоцi, в Матвiя нiс з горбинкою, в Супруна – аж кiбцюватий, тiльки вони неначе помiнялися роками – молодший брат виглядав значно старшим, хоч йому тридцять чотири, а Матвiю – тридцять шiсть. Двi грубi зморшки врубалися Супруну в щоки й надовiчно врубався шрам у лiву брову, розiтнув ii надвое, i тепер, коли Супрун стояв до кого-небудь лiвим боком, здавалося, що вiн пiдморгуе; i збрижився лоб, гостре кiбцювате обличчя вигострилося й закiбцюватiлося ще дужче, чубок – рiденький, ось-ось зблиснуть залисини, як у батька, ще й руда, якась хижа щiтка вусiв пiд носом. Де розвiяв буйнi кучерi, де розгубив срiбний смiх – говорив хрипкувато, голосом запеклого курiя. Все те Матвiй вiдмiтив iз сердечним смутком. На ганок вийшла Мокрина, привiталася солодким голосом крiзь складенi бантиком, спитi життям губи. Нижча навiть вiд Супруна, з погаслими очима, зiв'ялим невиразним обличчям, захвойдана, витирала руки об брудний хвартух. Далi висипали на ганок дiти: двi дiвчинки – рокiв десяти i восьми, й хлопчик п'яти лiт. Матвiй вiтався з усiма й, намагаючись зам'яти одвiчну нiяковiсть стрiчi, почав розкубрювати воза. Обмiтаючи високим верхом сивоi шапки павутину з низенькоi стелi, носив липiвнички з медом, кадiвбцi з салом та м'ясом, поставив сторч два мiшки борошна найм'якiшого помолу, одного понiс сам, другого – Супрун, – радiснi то хвилини – обдаровувати любу серцю рiдню.

Матвiй вертався з хати i в сiнях зiштовхнувся з Супруном, цокнулися лобами й обое засмiялися, враз з обох злетiла нiяковiсть, i наплинуло хвилювання, братське розчулення, вони несамохiть, мовби розходячись у тiсних сiнях, обнялися мiцно, тепло й довiрливо.

Скориставшись iз замiшання, принесеного гостем, дiтлашня хапала з пiдрешiтка сушню на узвар, втiкала з нею в кутки. Матвiй покликав дiтей на середину хати, подав дiвчаткам по кожушку, племiннику – чобiтки юхтовi та шапку, (а ще ж було найменшеньке, сидiло на лежанцi з прабабою, намагалося пуцьнути на долiвку, але стара тримала його за сорочечку, йому – пiвня цукрового на паличцi), братовiй – хустку шовкову, квiту темно-вишневого, а братовi шапку дорогу – з кабарги, плисом пiдшиту. І всiм разом сущикiв пiвмiшка i барильце калинiвки на меду.

Супрун, забачивши барильце, крякнув:

– Оце дiло!

Мовби все iнше його не вельми тiшило. А може, й не тiшило… Як i Мокрину… Нi, вона радiла прибутковi хазяйською радiстю й заздрила на дiверiв статок, заздрiсть була бiльша за радiсть, вона приховувала ii i дякувала солодким, нещирим голосом. Матвiй вловлював те й нiтився, й через те ще нiтився, що малi, по своему статку, привiз дарунки: своi дiти, а надто жiнка, вiн i з цього, що привiз, половину купив, потай, по дорозi, й братовiй давав грошi, утаенi вiд жiнки, невеликi грошi, все у них iз Федорою на виду, тiльки оця, вряди гiдна помiч братовi – утаена.

Майже чотирнадцять лiт минуло вiд того дня, коли вони виважували на мотузковi на Мокрих кладах, на Днiпровiй лавi власнi життя, багато води вiдтодi переклекотiло через Днiпровi пороги, чистоi i забарвленоi крiвцею, багато справдилося й не справдилося сподiвань. Не справдилося в Супруна й справдилося в Матвiя.

Вони втiкали на Сiч вiд посiпак князя Вишневецького. Їхнiй батько, Гордiй Журавка, козак запеклий i затятий, пiсля погрому Острянина i Гунi та пiсля того, як козацький реестр шляхта звела до шести тисяч душ на паперi, а насправдi й до половини того, як замiсть виборноi старшини скрiзь, навiть у вiйську, стали правити комiсари, опинився серед козакiв-випищикiв, мусив сутужити у фiльварку, та не мирився з тим, огинався, супротивився, пускав уголос погрози, врештi його та кума Шепеля, такого ж ворохобного та огурного, знайшли в лiсi, куди вони поiхали по деревину, з вiдтятими шаблями головами. Вони – бiля деревини, а голови – помiж нiг. І нiяких слiдiв, нiяких певних пiдозр. Та й хто б одважився висловити вголос тi пiдозри! Люди боялися навiть ходити в той лiс, де були порубанi Журавка з Шепелем, оминали його десятою дорогою, не збирали там грибiв та ягiд. Як дiйшли зросту Матвiй та Супрун, стали i iх дiймати роботизнами у фiльварку, але в iхнiх жилах бунтувала гаряча батькова кров, й одного дня вони залишили на полi, просто в загiнку, в плугах, панськi воли та вдарилися до втечi.

Прибившись до Сiчi, першоi ж осенi ходили з отаманом Небитим у морський похiд на Козлов i вернулися зi здобиччю, й носила iх на зворотнiм шляху над морською безоднею буряна стихiя, й, наковтавшись солоноi морськоi води, нахапавшись дрижакiв, натiпавшись душею вiд страху, Матвiй вирiшив, що той вiйськовий промисел не по ньому. Вiн закопав свою частку у Вiйськовiй скарбницi, над рiчкою Скарбною, а сам найнявся на рибнi гарди; працьовитий, як вiл, тягав i катранив дьогтем велетенськi сiтки-матули, солив судака та стерлю, й солона ропа – саламур – роз'iдала йому руки до кiсток, бив по льоду остями щуку й не цурався нiякоi iншоi роботи, примножував свiй скарб. Супрун же свою частку прогуляв у сiчових шинках за два тижнi, розпочавши з шинку чину свiтлого – з шовковим убрусом на столi, й скiнчивши в пивницi чину найнижчого, де замiсть столiв – поклинцьованi ятаганами та шаблями пеньки – щоб лихий, схожий на прибиша шинкар, який умiе стягнути й сорочку з п'яних плечей, не завдав неправдивоi лiчби, а тодi барложився на вигонi з iншими такими ж голоколiнчиками, чекаючи випадкового, ненадовго найму, й ходив ще в кiлька водяних та пiших походiв, i пройшов з Хмелем всю вiйну, всi битви, стер шкiру не на одному сiдлi, й стер на долонi шкiру рукiв'ям шаблi. И нiчого не нажив, й то попадав у реестри, то випадав з них, i зараз гаразд не знав, хто вiн – козак чи посполитий. Все село вiддане генеральному хорунжому на ранг, але не признавало його влади, й хорунжий не iхав туди – боявся. Гарячий жар Хмельниччини ще не вичах у ворохобних серцях. У Супруновому серцi вiн горiв особливо яскраво. Власне, там достатньо було й iншого жару. Супрун нiколи не вмiв ходити по однiй кладцi, стукався в усi дверi, якi траплялися; вигадник, заводiй усiх грищ та сварок, найкращий iздець на конi, затятий картяр i мисливець, жив одним днем, таким був на Сiчi, на вiйнi, таким i залишився. Через те йому було особливо важко примиритися в тому чарунковi, в який його закинуло життя. Матвiй же, навпаки, – чоловiк мiри, стриманий, поштивий до старших, з усiма рiвний, рiдко коли на кого сердився, рiдко до кого почував неприязнь, нiчим не захоплювався вельми, дивився на свiт спокiйними очима й думав, що у свiтi все раз i навiчно усталене, й мiсце йому визначено Богом, потрiбно тiльки мiцно за нього триматися, складати Боговi подяку за всi його маленькi милостi й сутужити, сутужити без кiнця. Умiв робити будь-яку роботу, й шаблею володiв не кепсько, й стрiляв не гiрше за iнших, але нiколи не вилiтав конем наперед вiйська й не викликав на герцi супротивникiв, i не тому, що боявся, а вважав те порожньою забаганкою, непотрiбним дiлом.

Коли почалася Хмельниччина, як i Супрун, взяв до рук шаблю. Вiн пройшов побiдний шлях – Жовтi Води, Пилявцi, Збараж, – пiд Збаражем був убитий обозний писар, i йому дiсталися його перо та каламар. Хлопцем три роки ходив до школи й мав не кепський стрiй письма. Писав, прилаштувавши папiр на котлах, i на возi, й на сiдлi, в наметi й просто неба, й врештi потрапив пiдлиском до генеральноi канцелярii пiд руку генерального писаря Івана Виговського, нинiшнього, з двадцять шостого серпня 1657 року, гетьмана. За заробленi на гардах, викопанi на Скарбнiй грошi та за писарську платню купив дворище бiля Градизька (недалеко вiд Чигирина, вiд служби, й воднораз за Днiпром – безпечнiше вiд полякiв). На батькiвщину не претендував, та й претендувати там було нi на що – тiльки обiйстя й город, землi не мали. На дiдизнi осiвся Супрун, мати два роки жила при ньому й померла вiд застудноi хвороби.

Мокрина розiгрiла кулешу, Матвiй кришив велетенським ножем ковбик, кришив кров'яну ковбасу (Супрун краяв черствий, аж вiн скрипiв пiд ножем, хлiб), й трохи не сiв на радiсть дiтям у насiяне на лаву на завтрашнi пампушки борошно.

– Ножака в тебе…

– Ге-ге… В мене все до справи, кат його лиха, – ощирив щербатого, пiд щетиною вусiв рота Супрун. Вiн жваво потирав руки, поглядав на барильце з калинiвкою, i Матвiевi це не сподобалося. А вихиливши двi чарки, розбалакався, розхвастався, похвалявся кобилою, яку «купив майже за безцiнь», «хвiлозопом»-псом, а особливо дiтьми:

– Ростуть Журавки! Он яке мале, а вже… Яремо, де бозя?

Дитя, якому ледве минув рiк, вказувало пучечкою на iкони.

– Бач! А як мати мак тре?

Мале стулювало кулачки, ставило один на один i водило, нестеменно, як водять товкачкою в макiтрi.

Старшенькi смiялися, трубили гостинцi – бублики та цукерки – поки Мокрина не сховала мiшечок.

– Та я про те – тупий дуже нiж…

– Такий хазяiн, – Мокрина.

– О, заскрипiла… Ану, дiти, розвеселiть матiр…

Дiти похапали хто гребiнку, хто качалку з рублем, хто ложки, й весело, з реготом вчистили жидiвського «Триндика», а далi всi разом сипонули до столу. Супрун був задоволений, i дiти також.

Вони любили батька, – вiн такий, що й насвариться, i вдарить iнколи, але й пограеться з ними, – а ще бiльше пишалися ним. Зберуться на вигонi парубки, пiдiйде до них батько й почне борюкатися – нi навручки, нi попiдсили не вiзьме його нiхто. Іншi дядьки стоять пiд ворiтьми, лузають насiння, пiдсмiюються, але все те iз заздрощiв. Або озброiть лозинками парубкiв, почне навчати бойноi справи, шмагае неборакiв по плечах i ребрах, аж вони пищать, ще й погукуе: «Закладайся, закладайся, остолопе, чого голову пiдставив, двi iх у тебе, чи що? Одна, й та дурна». И так сполосуе, а вони нiчого – дякують. И до рiчки бере дiтей, впiймають климлею карасiв та в'юнiв, а тодi варить у садку юшку. Сам i рибу почистить, i пшоно змие. Дiти в'ються бiля нього, цвiрiнчать з радощiв, допомагають… А батько куштуе юшку на сiль, прискалюе веселе каре око, пiдморгуе iм:

– Мати такоi зроду не зварить. Це – козацька юшка.

Мокрина сидiла навпроти дiвера церемонна й показнопривiтна, зi стисненими губами, й Матвiй подумав: «Ну чому Супрун женився на такiй курiпцi?» Адже був парубок на всю губу. Ще хлопцем навчився грати на бубнi, й парубки запрошували його на вечорницi, й пiсню поведе, й вiдчайдух неймовiрний, – найвищi кiбчачi гнiзда – його, найнебезпечнiшi водориi на рiчцi – також його. Матвiй – статечний, розважливий, мовчакуватий. Супрун – рахубний, гострий, рвiйний. Його прозивали Ножиком. Ще й з себе показний, хоч i не рославий, широкий у плечах, кучерявий, дошпетний на слово. Але застаткувати не вмiв, та й чомусь господарство не йшло йому в руку: то купив коня краденого й мусив вiддати господаревi, то зiпрiло i пропало збiжжя в засiцi, а то раптом наткнувся на забитого на своiй нивi невiдомого чоловiка, перетягнув його до сусiда, та лишилася тясьма, яка привела суддiв, одвестися не зумiв, не захотiв, й зо два роки тягали його по судах, витратився на суддiв та райцiв, бурмiстрiв та вiйтiв. Скiнчилася та халепа, розсварився з городовим отаманом…

Вiн не здавався, але в боротьбi з стихiями життя ярий жар його серця дедалi бiльше брався попелом, i вже Супрун не жартував, а тiльки шкилював, i все дужче оздоблювався та озвiрчувався.

Якими брати були колись, такими й залишилися: Матвiй статечний, рiвний у поводженнi, працьовитий, Супрун – запальний i запеклий, коли ж випивав (а то й не випивши), розвихрений та буйний, любив людський тлум, любив покомизитись i позбиткуватися, якщо було над ким. Тiльки все те невесело, зi злiстю. Матвiевi до кривавицi шкода брата й нiяково перед ним, найперше за свiй статок (хоч, звичайно, не вiддасть його нiкому, навiть братовi), вiн щиро був переконаний, що все те найперше мало б належати Супруновi – той смiливiший за нього, дошпетнiший, вправнiший. Навiть майстровитiший. Бувало, хлопцем, i млинок змайструе, i гринджоли, й самопала (ходить пiсля того з обшмаленою щокою), й дивно Матвiевi, що йому не статкуеться. Матвiй тiльки грамотнiший, трохи знае навiть латину (Супрун ходив до школи лише рiк, покинув ii сам) i, як вважае сам, – мудрiший. И застаткував з тiеi ж грамотностi, мудростi, обачностi, розважливостi. І все ж йому нiяково перед Супруном. І жаль бере на братове безталання, на нужду. Низенька, темна хата свiтить злиднями з кожного кутка: жовтий мисник з щербатими мисками, оберемок чорних рогачiв бiля печi, й сама пiч чорна, давно не мазана, з чорним глиняним хрестом, павичi на нiй схожi на весняних злинялих квочок, стiл i лава ще прадiдiвськi, липовi, тiльки скриня багата, висока й мальована, окована залiзними штибами, з лядськими ангелами на вiковi – привезена з-пiд Жванця, чи не единий бойний здобуток Супруна Журавки. Убогiсть i занехаянiсть, ще й дiтей купа – коли iх наплодив, шiсть лiт толочив конем поля, залiтав додому тiльки на час – зробити дитину – й знову в сiдло. Двiчi рубаний, стрелений кулею. Тим не хвастався, про те розповiдати не любив. Жiнка пiсна, лаюча… Ще й прабаба. Не баба, а прабаба. Дев'яносто один рiк! Людська подоба iз зморщок i шкураткiв, нiчого не бачить, погано чуе, ледве-ледве човгае ногами. Сидить на лежанцi, квилить:

– На людей смерть, а про мене забула. Жду ii, виглядаю, як парубок невiсту, а вона не йде…

– Мамо, не скиглiть, – Супрун. – Пiвчарупинки вип'ете?

– А iсть добре. І навiть п'е, ще проживе, – скрушно мовила Мокрина.

Стара випила й знову:

– Хоч би померти за тепла. – (Останнiй клопiт, останне прохання в Бога – не завдати людям прикростi.)

– Отак цiлий день… Аж голова болить, – поскаржився Супрун, але без злостi. И Матвiевi защемiло пiд серцем: добрий чоловiк його брат, iнший би на таку поторочу, нахлiбницю, ще й не свою – з жiнчиного роду, – давно б запiкся лютiстю, а вiн – лишень так, для порядку, погримуе на неi, але ставиться з повагою i милосердям. Мабуть, i жiнку терпить з милосердя, та й куди дiнеться? А може, любить? Чи можна любити таку гороб'iху? И зустрiвся з Мокрiшою поглядами, й щось засвiтилося в ii очах, аж йому стало страшно.

Їли з великоi миски, дiти хапали одне поперед одного. Матвiй помiтив, що ложки в усiх – i в нього теж – щербатi, пообгризуванi, чомусь згадалися ложки у власному домi – новенькi, грушевi, з держальцями-рибками.

– Я все про свое, – схаменувся Супрун. – А як же ти маешся? Федора цвiте, як рожа? – й дивився на брата радiсним свiтлим поглядом. Супрун помiтив, що слова про рожу-Федору не сподобалися Мокринi.

– Яке вже цвiтiння. Горшки, дiти…

– Що там – двое дiтей…

– Дрiбнi дiти…

– Дрiбне лихо… – засмiявся. – Хазяйство твое як?

Матвiй хотiв похвалитися ще однiею прикупленою сiножаттю й прикусив язика. У Супруна немае жодноi сiножатi.

Сидiр з ними не вечеряв – узяв лусту хлiба та кришень ковбика й потягнув з хати.

– Нелюда твiй придбанець, – сказав Супрун, i Матвiй зрадiв, що знайдено розмову, та розповiв про Сидора, про пiдчерченi бортi та судну копу. Охкала Мокрина, втрутилася й стара з лежанки – голова ii, на подив, була свiтла, вона пам'ятала все од малечку, й теж розповiла, як колись судили бортного злодiя i повiсили на його власнiм мотузянiм злодiйськiм лазивi. Розмови вистачило до смерку.

По тому ще сидiли на колодцi бiля тину, за яким на яблуневому гiллi сушилися грубi полотнянi сорочки та Супруновi споднi, курили.

…Знайоме подвiр'я, знайомi сутiнки, знайома шовковиця, на яку лазили хлопчаками з куснями хлiба пiдвечiркувати. Але спогади не тривожили Матвiя, нiби й не вiн тут жив, а хтось iнший. Вiн увесь – вiд чуприни на головi до п'ят – над Синичкою у своему хуторi, врiс у нього душею, думками, хутiр один вабив i манив його, тiльки там вiдпочивав по-справжньому, тiльки там знаходив спокiй. Вiн домашнiй, як гарний кiт, i нiчого йому бiльше у свiтi не треба, нiкуди його не поривае, нiчого особливого не прагне, на вiдмiту вiд Супруна, про котрого пiдозрюе, що йому погано тут, не лiпше було б i деiнде. Супрун сам не знае, чого хоче, i весь час згадуе Сiч, вогненний Днiпровий заплав, пiдпалений татарами степ, козацьку лаву, що летить за помахом пiрнача. То було життя! Хоч навiть там вiн марудився, часто не тримався строю, – через те й не вибився у значнi козаки, не доскочив чину, а про статок так i зовсiм не думав. Є такi люди, якi народженi для степу, для дороги, вони не вiдають, що дороги для того й iснують, щоб приводити до двору, додому, до затишку, до сiм'i.

У Супруна тютюн домашнього посiву, мiшаний з коренем-рубанкою, у Матвiя – прилуцький, турецького заводу, пахучий, щiпливо-солодкий. Супрун закурив з братового гамана, мовив з невеликим лукавством:

– Панський дух у мене увiйшов. Може, стану паном? – i заскалив око, як кiбцюватий пiвень.

Матвiй збагнув – той камiнчик у його город, – не пiдняв.

– Панiв Хмiль за Буг прогнав…

– Лядських прогнав, та своi прокльовуються. Уб'ються в колодочки, розпустять пiр'я. І буде, як у Польщi…

– Ми ж не пiд Польщею, пiд Москвою…

– А буде, як у Польщi, – вперто повторив Супрун.

– Чого не як у Москвi? Там оддавна пани й мужики… Холопи. А в нас… Гетьман мислить по-iншому: якi в кого були привiлеi i якi хто мае нинi – затвердити. Укласти твердi козацькi реестри. Широкi… – сказав поспiшливо… – Всi, хто ходив з Хмелем у походи, мають бути внесенi в тi реестри. Посполитi платитимуть стацii…

– Помiж нами такого не водилося зроду, щоб гетьман, полковники або сотники володiли людьми.

– Гетьман Хмiль давав села на ранг…

Супрун мовби не почув того.

– Козаки шинкують горiлкою на чарки, чого теж зроду не водилося. Однi наживаються, iншi збувають останне. Не встигнемо тричi чхнуть, як уже шляхта на шию сяде.

– Чого б то?

– Бо писар сам iз шляхти. Душа його шляхтянським лоем вимазана, i сам увесь у тому лою.

У першу мить Матвiй не зрозумiв, про кого мова, й перепитав:

– Який писар?

– Той пан, що булаву у Юрка видурив.

Матвiй образився.

– Гетьман…

– За шкапу вимiняний.

Матвiй покрутив головою: не подобалася йому така балачка, не сподiвався почути таке вiд брата. Супрун натякав на те, що Виговського викупив з татарського полону покiйний гетьман Хмельницький. Корiнь Виговського проростав iз стародавнього роду дрiбноi украiнськоi шляхти, його батько, Остап, служив у митрополита Петра Могили, один дядько – Василь, носив полковницький пiрнач, другий, Самiйло, сотницьку тростину, Іван же справляв суддiвську службу при луцькому магiстратi, далi писарював при польському комiсаровi, зверхниковi над Украiною, на тiй службi познайомився iз чигиринським сотником Богданом Хмельницьким i заприязнив йому. Поляки повели його з собою в похiд пiд Жовтими Водами, де Хмельницький погромив польськi хоругви, попав до татарського полону, впавши в ноги Хмельницькому, випросив у нього викупу в татар. Згодом гетьман вручив йому каламар генерального писаря, й проносив його Виговський дев'ять рокiв, вмочав у нього добре затемпероване перо, коли вже благодiйник лежав на смертнiй постелi – оповiщав свiт про хворобу, вiдтак про смерть славетного гетьмана.

Матвiй шанував нинiшнього гетьмана за все: за тонкiсть розмислу, за мудрiсть, за освiченiсть i дотепнiсть, навiть за ту ж шляхетнiсть i чепурнiсть, – гетьман нiкого не слiпить золотом та срiблом свого убранства, одяг на ньому не багатий i не бiдний, до ладу припасований, сам чистий з лиця, з хвацькими (таки шляхетськими) вусиками, в очах – хитра лукавинка й поштивiсть до кожного, з ким веде розмову, вiн ii веде так, що забуваеш, хто перед тобою. Надто вiн приязний до Матвiя, i той платить йому за шеляг таляром.

Десь над головою в синiх в'язових сутiнках виспiвувала якась птаха, виспiвувала гарно, Матвiй здивовано повiв головою на той цiнькiт.

– Шпак, – пустив угору, у вишневе листя струмiнь диму Супрун. – Штукар, як i твiй писар, за кого хочеш пiсню виведе.

Образа знову черконула Матвiевi по серцю. Надто тим, що називав Виговського писарем.

– Писар – це я… Простий писар канцелярii, пiдписок. Чим, Супруне, не догодив тобi гетьман?

– Є достойнiшi.

– Хто?

– Хмельниченко.

– Дитина – добра та щира. Сiмнадцятий лишень… Його ще кортить у вовчка гратися… Поiхав у Киiв, повчиться в Академii, набереться розуму…

– Писар його туди спровадив.

– Якщо й так, то правдиво вчинив.

Супрун вибив з люльки об пiдбор Матвiiв тютюн, натопкав свого – давкого, ядучого. Жар з люльки перебiгав у травi iскрами, згасав. На небi засвiчувалися лампади зiр. Далеко-далеко, на протилежному кiнцi села, зринула дiвоча пiсня:

Баламуте, вийди з хати
Хочеш мене закохати,
Закохати та й забути
Всi ви, хлопцi, баламути!

Той самий «баламут», ще з iхньоi парубоцькоi молодостi. А далi:

Ой на горi вогонь горить

Тим пiсням на вiдповiдь на сусiднiй вулицi вiдгукнулося густе, парубоче:

Ой да розвивайся, ой да сухий дубе, —
Завтра мороз буде,
Ой да убирайся, молодий козаче,
Скоро похiд буде

Дiвчата спiвали про кохання, хлопцi – про похiд. Дiвчата чекали парубкiв, парубки чекали походу, щоб вернутися iз звитягою, заслужити кохання. Одвiчний шал кровi й одвiчна омана. Журавки вже знали це, й однак пiснi торкнули в грудях струни нiжнi та сумнi, й вони задзвенiли срiбними споминами. Але навiть та печально-солодка мить не вивела iх iз рову, яким брели. Здавалося, i доокiл, i в них все було, як i колись, i вони були такi, як i колись. Але й не такi. Рiшуче, не такi. Свiдомо чи позасвiдомо намагалися вернутися до себе, колишнiх, але почували, що не можуть. Щось незриме, невловиме стояло помiж ними, стiна, якоi не видно й немае, i яка однак е, i яку не можна повалити. Та стiна – час. Вiн багато чого помiняв у них, обснував павутинням думок, звичок, вiри й недовiри – насамперед до самих себе. У душi у того i в того трохи вогню вигорiло, натекло туди iншого, помiнялися кольори… Той вогонь горiв не в одне, розносив iх у боки. Обом було прикро з того, й обое не поступалися.

– …Є й iншi достойнi.

– І багато iх? – з глузом.

– Та з пiвдесятка набереться!

– А хто ж перед веде?

– А хоч би й полковник мiй.

Матвiй також вибив попiл з люльки, бiльше люльку не напаковував:

– Я не кажу, що пан Мартин Пушкар не достойний…

– Ще б пак… Хто одважиться шемряти проти нього. Всю вiйну пiд Хмелевою корогвою… В усiх битвах… Де найжаркiше, де прорiха – там i вiн. Тiлом власним затуляв проломи…

– Валечний козак. Але й Виговський… Ти його i знаеш, i не знаеш. Найдовiренiший чоловiк Хмеля… Золотий розум. За вiру християнську живота покладе… Товариство кричало на гетьмана його.

– Десять горлянок старшинських.

– Неправда!


* * *

Той день стояв перед його очима.

Була остання недiля серпня тисяча шiстсот п'ятдесят сьомого року, лiто догоряло, черепичнi дахи будинкiв пашiли спекою, i все мiсто, обваловане, обнесене високою стiною, здавалося однiею великою пательнею, i на тiй пательнi, на широкому, чисто заметеному, посиланому пiсочком гетьманському дворi смажилися в святкових жупанах, опушених хутром кунтушах люди – здебiльшого старшина, – утиралися шапками, шовковими хустками, рукавами, декiлька челядникiв розносили в цебрах холодняк, козаки черпали його корцями, пили, розливаючи воду на жупани та на жаркий квiт святешних сорочок. В повiтрi стояв мiцний пах шкiри, кiнського поту, а також айстр i груш та яблук. В очах козакiв це подвiр'я ще поставало в iншому строi, чорному, жалобному, здавалося, ще вчора винесли звiдси тiло валечного гетьмана й повезли до останнього вiчного прихистку в Суботiв, тисячi людей тодi товпилися тут, на подвiр'i, i на вулицях, тисячi й тисячi тягнули вузькою курною дорогою з Чигирина на Суботiв – з долини на гору, з гори на долину – безкiнечна жалобна стрiчка (з тяжкого минулого Украiни в не менш тяжке ii майбутне), без дзвонiв i без гарматноi та рушничноi стрiльби, так заповiв гетьман, – й майже всi тi люди гiрко плакали, водночас людей вже змагали iншi пристрастi, колотили ними, поривали до запальних розмов i сварок. Кажуть, що спокiй вiчний, крутiж минущий, але тодi було навпаки – про вiчне забули, крутiж втягнув у свое коло майже всiх.

І нинi багато люду юрмилося на вулицi, вони не поспiшали до гетьманського двору, бо бачили, яка там стоiть духота, тут, попiд стрiхами хлiвiв та клунь, пiд яблуневим вiттям все-таки тримався якийсь холодок, але коли на ганок гетьманського дому вийшов Юрась Хмельницький з булавою в руках, козаки лусом повалили в ворота. За кiлька хвилин iх нашевкалося по зав'язку, у дворi сталося стовписько («Куди прете, подушимося», «Гей, замкнiть ворота»), й тодi кiлька дужих челядникiв, либонь, за чиеюсь командою, вхопилися за обидвi половинки велетенських дубових ворiт i поволокли iх та з грюкотом, одпихаючи тих, хто лiз до двору, зачинили, засунули великим залiзним засувом, та ще й заложили в скоби дубового дрюка. Загупотiли по дубинi кулаки, хтось кресонув лайкою, але челядники, нiмi, похмурi, стояли вряд, пiдперши ворота спинами, одхекувалися.

Гетьманич – гетьман i не гетьман: перед смертю гетьмана Богдана-Зиновiя старшина ось у цьому самому домi на бажання самого Хмельницького просила його благословити на найвищий уряд сина, й вiн вволив ii (свою) волю, благословив i благословила старшина, але остаточне слово мала сказати козацька рада, – озирався приголомшено й злякано: вiн i справдi боявся цих дужих дядькiв, боявся вiдвiчальностi, котра звалилася на нього, боявся самого себе. Довгошиiй, чубатий, мало схожий на батька, справляв враження спудея з вертепу. Не сказати, що вiн зовсiм не прагнув булави, за недорослiстю був геть позбавлений честолюбства – навпаки, молодiсть здебiльшого бувае надто честолюбна, надто самовпевнена й нерозважлива, вiн просто розгубився; приголомшений батьковою смертю, не знав, що йому чинити, якi повелiння вiддавати, та й як iх вiддавати, а ще ж, може, доведеться вести козакiв у похiд, на вiйну, того боявся зовсiм, почував, що не мае в душi твердостi, що душа в нього хистка й крихка, й трохи з жалем, а трохи й з полегшенням розлучався з булавою. Нараз струснув головою, немов вiдбиваючись вiд якоiсь примари, видрiбця збiг з-пiд бунчукiв, якими його вкривали осавули, з ганку, аж зачепив малинову корогву, що ii тримав перед його обличчям генеральний хорунжий, i Христос, здавалося, невдоволено повiв бровою, поклав на застеленого килимком столика булаву, вклонився й сказав:

– Панове рада, щиро дякую за гетьманський уряд, що ви менi дали, шануючи вiтця мого, тiльки ж через своi молодi лiта, через свiй недосвiд не можу його тримати. Обирайте за гетьмана iншого, старшого за мене, заслуженого та достойного.

З жалем ще раз поглянув на булаву, й рот йому розтулився, й так само швидко, зашпортуючись, задрiботiв жовтими сап'яновими чобiтьми по сходах.

Тепер з сiней посунула генеральна старшина. Першим вийшов Виговський, iшов розмiреним кроком, ступаючи не широко й не вузько, також подякував за честь, поклав срiбний каламар, оправлений золотом, повагом пiшов назад, по тому поруч з каламарем лiг пiрнач обозного, печатка суддi, бунчужний прихилив до ганку гетьманський бунчук i також зник у хатi. Простi козаки з того дива пороззявляли роти. Старшина багатозначно перезиралася. Полковники i старшi урядовцi стояли попереду, бiля самого столика. Булава бризкала сонячними iскрами у всi боки. Самоцвiти горiли, переливалися, обкладена слоновою кiсткою ручка поблискувала таемниче, вабливо, погрозливо. Нiкчемний прах, золото та камiння – вона чаiла в собi неймовiрну силу. І в цю хвилю здавалася нiчиею, та й насправдi цiеi митi була нiчиею, марилося – простягни руку, вхопи, i ти враз заволодiеш найбагатшим у свiтi краем, величезним, досвiдченим вiйськом, селами та хуторами, людськими душами, дiвчатами-красунями, солодкими медами, а основне – найсолодшим для людини у свiтi скарбом – владою. Бо все пiд сонцем минуще, все пробуваеться – вина та наливки вкисають, меди гiркнуть, красунi старiють, i iхнi поцiлунки стають прiснi, тiльки влада лишаеться вiчно молодою, хижою й ненаситною, тiльки ii п'е i не може напитися серце. Вiзьми в руки булаву, i вже ти не такий, як усi, – вищий, мудрiший, достойнiший. Мало хто, прагнучи ii, беручи ii до рук, знае, що вона – найхижiша сила у свiтi: ii iменем убивають, проганяють людей з насаджених мiсць, роблять iх нещасними, що влада – це пiдступ, науст, недовiра, вiчнi обман i брехня, влада робить людину пiдозрiливою, злою, вона вичавлюе з серця любов i вливае туди погорду та жорстокiсть. Вони несумiснi – любов i влада, вiчно змагаються мiж собою, любов коротка, як спалах зiрницi, а влада – довгий холодний дощ.

Золотi iскорки, ламаючись на самоцвiтах, грали в очах старшини. Звiдси, вiд ридванного хлiва, ставши на пеньок для пiдкладання пiд колесо, коли його знiмають з вiсi, Матвiй бачив усiх. Козаки припечатали його плечима до дверей, пiдпирали головами, а бiля самого Матвiевого обличчя звисла гiлка грушi-дулiвки з великими, наче глеки, грушами, вже стиглими, на деяких ярiли цукристим соком золотi порепи, з котрих пили сiк тонкостаннi оси. Матвiй знав, кому те самоцвiтне промiння ятрить душу, будить надiю – в декотрих бiльшу, в iнших – меншу, ще в iнших – маленьку-маленьку, а якщо й немае надii, то е сподiвання на випадок, фортуну, примхи й заскоки якоi нiколи не вiдгадати. Он вiдводить очi й не може вiдвести миргородський полковник Григорiй Лiсницький, чоловiк честолюбивий i ворохобний, покiйний Хмiль вже з смертного одра послав його в похiд на татар наказним, вернувшись з походу, Лiсницький не вiддав булаву наказного й сподiвався, що вона стане булавою виборного; переяславський полковник Павло Тетеря – грамотiй i книжник, вважав, що мудрiшого за нього серед цього люду чоловiка немае, отже, булава мала б належати йому; генеральний обозний Тимофiй Носач – щодо грамоти – темний, як чобiт, але хитрий, пронозливий, дошпетний, вiн також на щось сподiваеться; прилуцький полковник Петро Дорошенко – муж достойний, воiн мужнiй, безстрашний, вiйську та Украiнi вiдданий, не вiдмовиться у вiддяку за ту вiдданiсть отримати булаву, нервово крутить вуса, почiсуе лiвою рукою кучеряву борiдку; славетний Іван Богун, полковник Паволоцький, простий i нелукавий, але хто бiльше за нього вистинав ворогiв Украiни, хто бiльше важив життям, гнiвався в душi, що його не мають за мужа державного розмислу, а тiльки за рубаку. Брати Виговського в других Костянтин, Федiр та Данило, котрий до того ж ще й тримав дочку покiйного гетьмана, i дядько iхнiй Василь, полковник Овруцький, всi вони погамували власнi афекти, прагнули втиснути булаву в руки Івана. Генеральний суддя Богданович-Зарудний, тiлистий чоловiк, непоспiшливий у дiях та розмислах, – вихователь Юрасiв, хiба вже тим заслужив на найвищу вiдзнаку, як i другий вихователь, осавул Ковалевський; уманський полковник Михайло Ханенко, вдачею непостiйний, енергiйний, одним оком зорить на польського короля, другим на запорожцiв, сподiваючись на помiч звiдти i звiдти; ще iншi полковники: лубенський – Швець, чернiгiвський – Силич, подiльський – Гоголь, поднiстрянський – Зеленський – кожен сам собi на мислi, iх пiдпирають приятелi, родичi, родичi родичiв зi значних родiв украiнських – Сулим, Северинiв, Лобiд, Сомкiв, Головацьких; всi вони разом i кожен зокрема йшли стежками покiйного гетьмана, який на останку життя важко передумував свою, вже один раз звершену, думу про те, що було б чи не найкраще огородитися власним тином, лишивши перелаз до Польщi та укрiпивши на перелазi федеральну корогву. І гетьман, i вся старшина вельми були невдоволенi й наляканi кiнцем вiйни з поляками вже пiсля Переяславськоi угоди, а саме тим, що московити, супроти Переяславських пактiв, уклали з погромленими поляками пiд Вiльно мир, не пустивши в посольський намет козацьку депутацiю, хоч козацькi полки пiд рукою Івана Золотаренка здобули не менше мiст, нiж московськi, а сам Золотаренко здобув собi кулю з польського карабiна, вiд якоi й помер. Хворий гетьман шукав спiлки з Карлом X, який сягнув своiм вiйськом Познанi i заволодiв усiею Великою Польщею, й знайшов ii, московити ж, уклавши угоду з поляками, штовхали украiнцiв проти шведiв. Але хворий гетьман спiлки з Карлом не розривав, ще й намагався стулити спiлку бiльшу – мiж Украiною, Семигородом, Литвою та Швецiею, перетрактацii Хмельницького та Карла тривали, а тим часом Украiна й Семигород розпочали вiйну з Польщею (Швецiя застрягла у вiйнi з Данiею i мусила вивести з Польщi вiйська), семигородцiв вiв князь Ракочiй, украiнцiв – посланий Хмельницьким полковник Антон Жданович, разом розбили пiд Замостям гетьмана Потоцького, захопили Кракiв, Берестя, а потiм i Варшаву, украiнська та польська шляхта Пiнщини та Волинi сама попросилася пiд руку Хмельницького. Козакам здавалося – дiстали неба. Одначе воно само швидко обвалилося на них. Вiдступив Карл X, на помiч Польщi вислала вiйсько Австрiя, Москва ж, яка пильно стежила за успiхами козакiв, лютилася на них, вимагала, аби Жданович вернувся на Украiну, а украiнцi розiрвали спiлку зi шведами та Ракочiем, а що не могла того досягти наказами та погрозами, надолужила пiдступом – у вiйсько Ждановича були посланi великою лiчбою хитрi та пiдступнi вар'яти пiд нитковим проводом дворянина Желябузького, котрi почали пiдбурювати козакiв проти Ракочiя, лякати царським гнiвом, зваблювати обiцянками, й врештi втомлене вiйсько вирушило додому, ще й захопило з собою висланих Їм у помiч з-пiд Корсуня козакiв пiд командою Юрiя Хмельницького. Звiстка про вiдступ Ждановича й поклала гетьмана на смертну постiль. Ще одна велика прикрiсть долягала сих старшин – майже в одночасся з Хмельницьким помер киiвський митрополит Сильвестр Косiв, на вибори з'iхалися украiнськi православнi епископи, аби вольними голосами обрати нового митрополита, одначе були зупиненi через Бутурлiна суворою забороною московського царя, який велiв киiвськiй митрополii: «…Итти в послушание к святейшему патриарху московскому». Навiть коли б деякi украiнськi епископи погодилися на те, то куди було подiтися епископам Луцькому, Перемишльському та Львiвському, якi лишалися пiд владою польського короля й не могли того вчинити, коли б навiть хотiли; Украiнська риза тим царським велiнням розпанахувалася надвое. Стоячи бiля гетьманськоi труни, Виговський отримав вiд Бутурлiна суворий наказ не допускати епископiв до виборiв митрополита, гнати iх пiд руку Никона, патрiарха московського, одначе Виговський одказав, що се супроти всiх прав i законiв, супроти людського серця й що епископи нехай обирають митрополитом кого схочуть.

Найдужче ж тих старшин i самого Хмеля в останнiй час турбувало, що цар i бояри почали вимагати, аби були скасованi украiнськi давнини; щоби всiляких урядовцiв – старост, бурмiстрiв, полковникiв, отаманiв – не обирала люднiсть, а настановляли московськi воеводи, якi вже обсiлися в Киевi (й накидали оком далi), угрунтували тут фортецю, поставили свое вiйсько й правили на свiй розсуд, зневажаючи поради та накази гетьмана, вони дивилися на Украiну як на новий прибуток, хапалися за кожну можливiсть, аби прибрати украiнське поспiльство до своiх рук. Одначе було немало й iнших старшин, тих, якi вже отримали вiд царя грамоти на маетностi в Украiнi (поки що боялися показувати тi грамоти, тримали iх у скринях), сподiвалися на новi, та й надто живi були в людськiй пам'ятi польськi кривди, свавiлля польськоi шляхти, ii бундючнiсть, гонор, захланнiсть.

І тi й тi посилалися на поспiльство, всi звитяжцi, як i всi можновладнi лиходii, посилаються на нього, навертають, хилять, женуть його до себе й вихваляють його чесноти та мудрiсть, а поспiльство витрiщае очi й здебiльшого бреде за тими, хто дужче зареве з поставленоi на майданi бочки, та ще й нацiдить iм з тiеi бочки хмiльноi браги.

Свого часу те поспiльство грюкало кулаками у ворота, те ж, яке втовпилося на подвiр'я, непевно озиралося. Вiд ганку, розчахуючи плечима товпу, в неi вбуравлювалися осавули, гукаючи:

– Кого волiете настановити гетьманом?

– Хмельниченко нехай пануе, – зринало в кiлькох мiсцях, але несмiливо.

Осавули перепитували вдруге, втрете, й голоси набирали сили, гримiли:

– Хмельниченка, Хмельниченка!

І тiльки два чи три несмiливi голоси вимовили iм'я Пушкаря, та один – Лiсницького. Матвiй пошукав очима Пушкаря й не знайшов його, чи вiн лишився за ворiтьми, чи зовсiм не прийшов нараду. Розглядаючись, Матвiй оступився з пенька просто на ногу маленького невиразного чоловiчка в плескатiй шапцi та козацькiм жупанi, й той зненацька зойкнув по-московському: «Ах, отдавил», злякався, замикуляв очима. То був московський вивiдця, але козаки не мали звичаю проганяти будь-кого з ради, та й були захопленi пильною, важливою справою, на вивiдцю махнули рукою.

Юрiй Хмельницький, який стояв у свiтлицi бiля вiкна, чув те й змушений був вийти на подвiр'я.

– Панове козаки, я ще молодий та недосвiдчений, не маю сили кермувати народом, – прорiк мовби не з свого голосу, завчено, i враз похитнувся, притис до грудей руки, мовив щиро: – Сум та журба мене гнуть по вiтцевi моему, не маю я сили…

Козаки дивилися на Юрiя з ласкою та спiвчуттям. Матвiевi аж сльоза защипала пiд оком – гетьманича знав особисто, не раз гомонiв з ним, шкода його. Потягнувся думкою за гетьманичем… а випiрнув бiля Виговського. Той мудрiший, надiйнiший i поцiновуе його, Матвiя, вельми. Не мiг остаточно зупинитися мислю нi на тому, нi на тому, спека розтоплювала мiзки, по жолобку спини повз струмiнець поту, i всi iншi чемрiли вiд спеки, волiли швидше звершити вибори.

– Хмельниченка! Юрася!

На другу приступку ганку ступив сотник особистоi охорони Хмельницького Лук'ян Зiрниця, звернувся до козакiв дзвiнким голосом:

– Хмельниченка – гетьманом. Нехай у нас буде слава такая, що й за гетьмана Хмельницького. Поки молодий, навчатимуть його добрi люди, а дiйде лiт, сам правитиме. Нехай i Виговський, i Носач, i всi лишаються на своiх урядах, як за небiжчика Хмельницького було.

Юрiй на крок вiдступив вiд столика:

– Не можу я…

– Не пустимо Хмельниченка з уряду гетьманського! – лунало бiля ворiт.

– Не пустимо! – вiдгукнулися бiля конюшнi.

– Вчитися менi треба.

– Ну то й вчися, – знову сказав Зiрниця. – Булава й бунчук нехай будуть при тобi, а поки дiйдеш лiт, вiйськом правитиме Виговський i булаву й бунчук братиме, коли треба, в Хмельницького, а повернувшись, знову тобi до рук оддаватиме.

Се вельми сподобалося радi, люди люблять, коли за них мислять iншi, та ще коли й сiно цiле, й вiвцi ситi.

Але Виговський ще якийсь час вiдмовлявся, правдиво чи удавано, клав хрестом руки на грудях, й що дужче вiн вiдмагався, то дужче наполягала рада.

– Дайте часу подумати, – врештi попросив вiн.

Рада дала три днi. Двадцять сьомого серпня вона знову зiбралася на гетьманському подвiр'i, тепер ворота не встигли зачинити, й простi козаки порушили спокiй та лад, голосно гомонiли, кидали вгору шапки, декотрi поривалися в покоi, але iх перепиняли мовчазнi дужi челядники. З покоiв вийшли Юрась та Виговський, на ганку пошепотiлися, зiйшли вниз. Цього разу справу зладнали швидко, хоч знову вiдмагалися i Хмельниченко, i Виговський, але рада, як старшина, так i простi козаки, наполягали, й що дужче тi вiдмагалися, то дужче цi наполягали. Така регула, такий звичай! Виговський пропонував пошукати людей удатнiших за нього: читав людську душу, як нехитрого листа, простi козаки за запорозькими звичаями вже почали лаятися, погрожували генеральному писаревi потовкти ребра, й пiд тим тиском, який накликав сам, мовби нехотя, скорившись козацькiй волi, Виговський сказав:

– Нехай буде по-вашому. – Помовчав, удав глибоку задуму й простелив ii в свою мову, просячи в громади собi поради: – З волi блаженноi пам'ятi батька молодому гетьману треба дати освiту, вiн навчатиметься в школi й через те не зможе пiдписуватися на листах та унiверсалах. Коли клейноди будуть у мене, мушу пiдписуватись я. Як велите менi пiдписуватися?

Козаки розгубилися. Декотрi потяглися п'ятiрнями до потилиць, де в козака лежить найзаповiтнiша думка, але й звiдти не вигребли нiчого, iншi шукали рiшення на кiнчиках власних чобiт, ще iншi в очах у сусiдiв.

Ось тодi, трохи лякаючись власноi смiливостi, трохи нiяковiючи, виступив Матвiй, який пристояв близенько, за другим рядом:

– Нехай пан Виговський пiдписуеться так: «Іван Виговський, гетьман на той час вiйська Запорозького», бо на той час, коли в нього будуть клейноди, справжнiм гетьманом буде вiн.

Матвiй не сам прийшов до такого рiшення, не сам важився на нього. Всi цi днi генеральна канцелярiя тiльки й гомонiла про день двадцять сьомого серпня, у свiтлицях i шинках, удома i в пивних коморах сiяла й пересiвала, вiяла й шеретувала те зерно, саме писарi домiркувалися до сеi поради й настановили виповiсти Матвiевi – простому писаревi, простому козаковi, який нiколи не виривався наперед, але й не ховався за чужi спини, чесно працював i шаблею й пером – на полi бойному й на полi паперовому; можливо, сю думку пiдказав котромусь писаревi й хтось iнший, сього Матвiй не знав, самому йому вона сподобалася вельми й, поносивши в головi два днi, мав уже за власну.

Вiн сказав i враз злякався – а може, в'iхав не туди, – пiдвiв очi й зустрiв ласкавий, приязний погляд Виговського.

– Згода, злагода! – гукали козаки. – Мудрого писаря маеш, гетьмане. Служи, гетьмане, вiрою вiйську Запорозькому та чини нам добрий порядок.

– І царевi служи вiрою, – гукнув хтось вiд ганку.

Виговський уклонився, взяв булаву, гарячу од одного спомину про грiзного Хмеля, який тримав ii в руках, i од сонячного промiння, мовив схвильовано, розчулено:

– Ся булава доброму на ласку, лихому на кару; потурати у вiйську я нiкому не буду, коли ви мене на гетьмана обрали; вiйсько Запорозьке без страху бути не може!

Бемкнув дзвiн на дзвiницi соборноi церкви – хтось пильнував, подав знак, гримнули гармати в фортецi. Козаки цiлувалися, неначе на Великдень. Дзвони й гармати вiстували про те, що вмерла, ледве розпочавшись, украiнська династичнiсть, адже старий гетьман таки заповiдав булаву Юрковi, й старшина те гаряче схвалила. Нинi однi про те забули, iншi легко вiдреклися вiд своiх клятв: Юрко – молодий, хворобливий, нерiшучий, безвольний i, як побачили, просто нiкчемний, як вiн зможе кермувати Украiною, не бажали вони, щоб вiн повелiвав i ними самими. Найперше зламав заповiт Хмельницького сам Виговський, найближчий його прибiчник, його товариш, котрий жив з ним в однiй духовнiй i нацiональнiй господi, допомагав творити украiнську державнiсть, витворювати козацький стан, який би захистив ii, i котрий, присягаючи гетьмановi на Юрка, вже тодi iнтригував проти дiдичностi, династичностi, чи то щиро не приймаючи ii, чи то сподiваючись на булаву. Хто про те може знати?

Не всi козаки вiдали про те, не всi тямкувалися в тому, Матвiй також, i хоч вибори стояли перед його очима, неначе вiдбулися вчора, не захотiв розповiдати про них Супруновi, бо той i так знае все, адже звiстка про вибори гетьмана облетiла всi полки, всi сотнi й переповiдали ii в усiй повнотi. Либонь, тiльки про оте, хто саме порадив радi, аби Виговський пiдписувався «Гетьман на той час», Супрун не знав, iнакше б виказав жартом чи клином, а Матвiй чомусь промовчав. Хоч i кортiло йому похвалитися, хоч i вертiлися тi слова на кiнчику язика. Вiн уже побачив, що згоди у поглядах на гетьмана вони не доходять, через те продовжувати неприемну балачку не хотiв. Подивився на ясний зореграй угорi, позiхнув зумисне широко, з протягом.

– Втомився я, – мовив. – Mo' будемо спати?

На обрii мляво намигувала бровою мигавиця, й вiн подумав, аби не намиготiла до ранку дощу. Супрун повiв його до клунi; Мокрина постелила Матвiевi на возi, який стояв на току, Супруновi – пiд возом, на розперезаному кулi соломи. Матвiй запротестував, але Супрун одвiв протест жартом:

– Ти ж бо в вищих рангах…

– Супруне!

– Ну… оце б я клав гостя нижче себе…

Полягали, але обое не спали, розмова сама сукалася од тiеi ниточки, яку розмотували на колодi пiд тином. У клунi пахло збiжжям – лежало в засторонках, прiлiстю, дьогтем вiд колiс воза, та й мазниця висiла на пiдтоцi.

– Хто ж там був, на радi? Якi полки?

– Лубенський, Чернiгiвський, Нiжинський…

– Тiльки старшина, та й та куцопола. Вчора ще були гольтiпаки, як i всi ми грiшнi, а це повилазили, дорвалися до урядiв й тягнуть пiд себе, й кирпи гнуть. Де ж пак – козаки значнi, товаришi бунчуковi… А по чиiх ребрах списи лядськi черкали?…

Матвiй не заперечував, аби не роздрочувати дужче брата. А заперечити було що… Супрун вихрив проти родовоi шляхти й проти старшини, яка стала нею за Хмельниччини. Майже всi тi, проти кого вар'ював Супрун, понатирали мозолi шабельними рукiв'ями, проте комусь пощастило, комусь, як Супруновi, не пощастило, й що тепер вдiеш! Звичайно, вони не хочуть з тим примиритися; на Матвiеву думку, тi козаки мають отримати за пролиту кров, за свою доблесть i пошанiвок i добра, й шляхетство. Але те вiд нього не залежить.

– Може, – мовив обережно, – ще отримаете запомогу… угiддя…

– Дулю з хрiном. Були чорняками, чорняками й лишимось. Хоч проливали таку саму кров – червону… – Супрун одхаркнув горлом, харкотинням не сплюнув. Може, там i не було харкотиння, може, дряпало йому в горлi, але виробилася в нього така звичка, вiн одхаркував навiть за столом, i Матвiй бридився, йому було це вельми неприемно. Уявив Супруна в поважнiй компанii, за святковим убрусом, де сидить старшина, iхнi дружини та дочки, i убрус бiлiший за лебедине крило, де шовковi хусточки, срiбний посуд… Треба б сказати братовi, щоб облишив цю звичку, але як скажеш? Образиться.

– Гомонять, посол польський у свiтлицях гетьманських ошивався…

– І польський, i шведський, i iншi… Так ведеться.

– Московського не було!

– У Москву гетьман послав листа одразу по виборах…

– Що ж вiн там написав?

– Не знаю, не я листа перебiловував. Звiдомив про вибори, виказав царевi шану…

– Бач, польський посол кутки гетьманськi обтирав, а московського не було, – вперто провадив Супрун.

– Польського посла гетьман тримав яко на волi i яко не на волi. При вартi. Московського царя мостять на польське королiвство… І вiн сам того хоче.

– Брешеш. Яким це побитом? – недовiрливо запитав Супрун, i солома пiд ним зашелестiла. – Тулиш горбатого до стiни:

– Може, й горбатого, але тулю не я, – вперше гостро вiдказав Матвiй. – Як почав побивати Карло полякiв, повоював мiста iхнi, то вони й удалися до Москви, аби та прихистила iх пiд своею рукою. Сейм таку постанову винiс, i у Вiленських пактах це записано. А ще записано там – вiддати Польщi всi краi, якi Хмiль привiв до визвiлку. Я сам був при тому, як вернулися нашi посланцi з Романом Гапоненком з-пiд Вiльно… Гетьман лежав у лiжку, вони попадали на колiна, почали хапати його за ноги й плакали та кричали: «Згинуло вiйсько Запорозьке… Домовлялися ми в Переяславi разом проти ляха стояти, а з нами не те що не радилися, не те що в посольський намет не впустили, а гнали вiд намета, наче псiв вiд церкви, i вже вiд чужих людей краем вуха почули, що нас знову пiд ляха оддають». Гетьман тодi неначе збожеволiв – вiн взагалi у хворостi став лютим i немилосердним, до нього боялися пiдступитися, закричав: «Дiти, не горюйте! Я знаю, що робити. Пiшов той цар пiд три чорти, без нього проживемо, пiдемо туди, куди вкаже Всевишнiй, пiд бусурманського царя…» И тодi Виговський теж ухопив його за ноги й почав просити, щоб не гарячкував, щоб розузнали спочатку, якi тi статтi, а вже по тому думали, що робити. Одначе достеменно й сьогоднi невiдомо, про що москалi з ляхами за нашою спиною домовилися. Статей нам не показують. Литву ми царевi привоювали, а тепер цар хоче стати королем Польщi. Певно одне: якщо збудуться тi Вiденськi статтi, опинимось пiд шляхтою з волi царя московського пшекльонтими хлопами.

Пiдiтнув Супруна, аж тому на якийсь час зацiпило. Умисне не сказав, що то тiльки в скрутну, смертельну годину шляхта хилитнулася пiд руку царя московського, аби прихистив ii, лишивши в автономii, при всiх правах, а щойно небезпека минула, й думати про те забула, почала помишляти, як би вiдтрутити Украiну вiд Москви, й нинi веде перемови з турками, татарами, збирае сили до новоi вiйни. Польщi вдалося нацькувати Москву на шведа, шляхта сподiваеться, що й тi й тi поламають одне одному ребра, стратять сили, а вона погрiе бiля того вогню руки. Щойно поляки довiдалися про Переяславську угоду, то панiкували й шкодували вельми, й згоднi були на величезнi уступки козакам, закидали до Хмеля гаки, й вiн розпочав таемнi торги. Але сього Матвiй не сказав Супруновi, бо не був у всьому тому до кiнця певний, та й не вирiшив остаточно для себе, чи правильно чинив покiйний гетьман, шукаючи згоди з ляхами. Знав лише одне: немае добра козаковi нiде, i там пече, й там гаряче.

– И коли ж то та угода буде укладена? – недовiрливо мовив Супрун.

– Що ти мене запитуеш? Хто я такий? Писар простий – пiдписок. У царя запитай або в короля.

Супрун зашарудiв соломою, мабуть, звiвся на лiктi:

– Не вiрю. Старшина крутiйствуе… Кулi лле…

– Не вiриш, не треба, яке менi до того дiло. Та й, Супруне, од нас все те не залежить, – сказав примирливо. – Нам – свою нитку прясти, дiтей ростити, хазяйства доглядати.

– Якщо воно е, те хазяйство, – буркнув з-пiд воза Супрун. – Ти сам читав тi Вiленськi статтi? Сказав же, що козакiв туди не допустили. Звiдки ж вiдомо?

Матвiй мовчав. Засопiв, удав, що спить. Але заснути не мiг довго. Вовтузилися в стропi горобцi, ще двiчi виходив курити Супрун, кашляв, одхаркувався; брехав десь неподалiк пес, брехав без злостi, але безугавно. И через прорванi стрiлки разом з приблудною зiркою залiтала до клунi дiвоча пiсня, вже достоту втомлена, манлива, будила щось приспане, солодке, щемке, що звiялося, неначе сон, вже не вернеться, з чим людина примиряеться й не може примиритися. В тiй пiснi стiльки обiцянки, стiльки надii…


* * *

Сидiр також слухав ту пiсню. Ще тодi, як Матвiй намагався присолодити калиновою медовухою терпкi Супруновi словеснi кислицi, Сидiр, нашвидкуруч перекусивши хлiбом з ковбасою, запалив на призьбi люльку, але був змушений вiдкласти ii й пуститися на лови: по вулицi бiгала роздрочена, нашмагана лозиною телиця, не хотiла йти, чи не втрапляла, – у власний двiр, i врештi влетiла на Журавчине подвiр'я, розполохавши курей, котрi настороженою вервечкою чалилися до дверей хлiвця, аби позлiтати на сiдала. Телиця майнула по двору, довгий, вивезькании у глеi та кiзяках налигач волочився за нею, вона на нього раз по раз наступала й спотикалася, за телицею бiгла дiвчина чи молодиця й розпачливо гукала: «А бодай би тебе вовки з'iли! А щоб ти була здохла до вечора!», на що Сидiр зауважив: «Уже вечiр», i заробив: «І ти разом з нею, помiг би краще». Телиця саме крутнулася бiля Сидора, й вiн хапонув ii за хвоста, й вона на мить уклякла, стояла, розчепiривши ноги та вибалушивши очi. И поки отямилася, Сидiр перехопив ii за невеликi роги, вивернув убiк голову. Телиця висолопила язика, з якого павутиною потекла слина.

– Голову скрутиш, убiйнику…

– Просила ж, щоб перейняв…

– Не так же…

Сидiр пiдiбрав налигача, потягнув телицю за собою. Вона пiшла не опираючись. Сидiр перевiв ii через вулицю, завiв у двiр i прив'язав до ясел. Подивився на руки, якi були геть у грязюцi та гнояцi, далi глипнув на хазяйку телицi, мовляв, через тебе це. Глипнув ще раз: що за потороча? Невисокого зросту, з мiцними литками (спiдниця пiдкасана), на самi очi з'iхала ряба хустка, ще й якась темна пасмуга через обидвi щоки.

І враз – один помах рук – i пасмуга витерта рукавом, хустка зсунута на мiсце, тiльки густе русяве пасмо лишилося на чолi, й неначе з-пiд хмари засяяло кругле сонечко – рум'янощоке дiвоче обличчя з нiяково розсмiяними очима. Ще й двi ямочки на щоках. Тепер вже Сидiр лупав баньками, таким несподiваним було це перетворення. Дiвчина подивилася на Сидоровi руки i, кинувши: «Я зараз», зникла в сiнях, а по хвилi вибiгла звiдти з цеберкою води та корцем. Сидiр мив руки, а сам зацiкавлено й трохи нервово косував на дiвчину… така вона була ладненька, кругленька, така туга. Трiшки нiтилася, трiшки червонiла, але не вельми: мала смiливi барвiнковi очi й тонкi, якi не пасували до круглого, наче соняшник, обличчя, чутливi губи. Тi губи дратували Сидора.

– Як дременула по городах, – виправдовувалася дiвчина. – Трохи не з ополудня ганяюся… Через неi до колодки спiзнилася.

– А де… у вас вечорницi?

– Он там, за Паращенками… Це нашi дiвчата виводять, – i в самоi голос медянистий, спiвучий.

Десь не дуже зоддалiк долiтало: «Ой гай, мати, ой гай, мати, ой гай зелененький».

– То йди.

– Поки вберуся – стемнiе…

– Я проведу.

– Ов-ва! Провожатий знайшовся. – И за мить: – А не побоiшся?

– Кого? Тебе?

– Наших парубкiв… Та це я так… Зi мною вони тебе не зачеплять. Я скажу, чий ти…

– А ти знаеш, чий я? – глузливо запитав Сидiр.

– Ну… Журавчин.

– А ти ж чия?

– Мамина, – вiдказала, як проспiвала.

– Звати тебе як?

– Груня. – Груня покусувала губку. Мабуть, вагалася. – Зачекай, я перевдягнуся, – сказала. – И пiдемо.

Їi не було довгенько, а коли появилася, у горiховiй сутiнi вечора яснiло ii личко, жеврiли чорнобривцi в косах i бiлiла вишита сорочка.

Йшли провулком, йшли вигiнцем, йшли затiненою вербами вузенькою вуличкою помiж похилених тинiв… i не дiйшли. Сидiр зупинився в тiнi верби пiд клунею з низько напущеною стрiхою.

– По-моему, накрапуе дощ.

– Звiдки вiн вiзьметься? Небо он у зорях.

– А на мене крапнуло.

Груня тупцяла, не знаючи, що iй робити. Вже недалеко й до гурту, i не хотiлося залишати такого чудного, гарного, хоч трохи й похмурого i тим лячного парубка. Одначе молодiсть завше йде навстрiч молодостi. Та ще й розважила, що вiн, може, таки боiться жукiвських парубкiв або не хоче ставити iм одкупного. Врештi, й собi ступила пiд стрiху, аби не стримiти посеред вулицi, аби не трапити кому на очi. Тут стояла сутiнь, з вулицi iх не було видно, та й за весь вечiр нiхто повз них не пройшов.

Груня ж була балакуча, зацокотiла, як курка пiд кущем порiчок. Про подружок, про парубкiв, про свiй рiд-родину. Не зчулася, як щось iй замуляло… в пазусi. Кинулася, а то Сидорова долоня. И шнурочок-зав'язочка на сорочцi розпущена. Спробувала вийняти Сидорову руку, а вона наче влипла до груденят. Груня спаленiла, розсердилася, розгнiвалася, куснула Сидора за руку, i вiн вихопив ii з-за Груниноi пазухи:

– У-у-у, куниця.

Груня кинулася до втечi, але Сидiр притримав ii. І вже не грубо, а нiжно, за стан. Потроху дiвчина заспокоiлася, знову почала переповiдати iхнi жукiвськi придибенцii, i знову Сидорова рука рушила поза станом, попiд пахвою, вже по сорочцi до тугих Груниних груденят, але тепер Груня стояла на сторожi, не пускала ii: то притискала лiктем, то завертала нахабу-руку назад своiми теж дужими рученятами. Так i валандалися увесь вечiр. Йшли додому, i Груня думала про те, чи вийде завтра до Сидора (вiн кликав), спочатку вирiшила – не вийде, а далi передумала: вийде, але матиметься строго, неприступно. На душi в неi було тривожно, бентежно, хвилююче, ще нiхто з парубкiв не мався з нею так – грубо i нiжно водночас, нiхто не притискав ii так, та вона нiкому з своiх i не дозволила б того. Вона вiдчувала на собi всi Сидоровi доторки, вони палили ii, палали на нiй, Груня соромилася iх i… прагла ще. А Сидiр iшов i похмукував, i думав про те, що трохи взяв не той пiдхiд, не той розгiн, i що завтра вчинить iнакше. Але те довелося перенести на пiзнiшi часи.

…Матвiй вiд'iхав наступного дня, пiсля обiду. Хоч допiру збирався побути довше, з'iздити з Супруном до Полтави, поблукати по полтавських крамницях, купити там дьогтю (в Полтавi вiн дешевший за кварту на шаг), вибрати якийсь подарунок Федорi (жодного разу не вернувся з далекоi поiздки без подарунка дружинi), одначе зненацька помiняв рiшення. Супрун з Мокриною залишали його, але вiн сказав, що на нього чекають справи в канцелярii. На гостинець йому всипали в мiток двi коробки яблук та коробку груш, вiн удавано радо дякував, хоч тих яблук у нього пiвкомори, залишившись на мить на самотi з Мокриною, тицькнув iй до кишенi корсетки кiлька талярiв – срiблом та мiддю, вона спаленiла: «Нащо, нащо?…» Супрун провiв його за село. Матвiй не мав на нього злостi, одначе лишилася гiрка, як полиновий дим, досада, образа – не за що iнше, а лише за те, що зiпсував йому брат гостини, обом було трохи нiяково, одначе гострий вогник в очах Супруна не погас. Розлучалися невдоволенi один одним. Матвiй запросив його в гостi до себе, з тим i попрощалися на горi. Вiз поторохтiв на сей бiк гори, Супрун почвалав на той, по кiлькох хвилинах втратили з очей одне одного. Матвiй iхав додому, до затишноi господи, вiз у серцi тривогу та страх за брата. То губив iх у полях, то вони знову наздоганяли його й кусали, неначе голоднi пси, а далi помчали вперед за видимий обрiй його життя. Там очiкували iз засади.




IV


Вiдомо оддавна: навiть двое людей рiдко коли мислять в одне; те, що одному в радiсть, другому в кривду, й жодна рада не може задовольнити всiх. Що вже казати про тих, хто не був на радi: мають себе за обiйдених, обдурених, обдiлених. Чигиринська рада була неповна, й пiсля неi, неначе хвилi вiд кинутого у воду каменя, покотилося: рада вiдбулася не подлуг права козацького, гетьман – самозваний, булаву заграбастав самочинно. Найдужче каламутили воду Пушкар та Лiсницький i намовляли iнших полковникiв не коритися велiнням Виговського, пускали погрози. Людське сонмище – глухий бiр, вiдбивае всi луни: погрози, нахвалки, чутки верталися до гетьмана, згнiчували йому серце. Не хотiв навiть поголосу про самочинне гетьманство, повелiв скликати двадцять п'ятого жовтня повну, велику раду в Корсунi, аби туди зiбралися посланцi вiд усiх украiнських полкiв. У Корсунь приiхала вся старшина, всi сотники, й за козацькою регулою по двое козакiв з кожноi сотнi, й чимало козакiв – товпами – з ближнiх полкiв.

Рада ставала в полi за Корсунем, пiд лiсом – на толоцi й стернищi, й притоптали трохи лужка. Саме там, на пагорбi, стояла старшина, й вiтер ворушив бунчуки та стрiпував корогвами, бавився козацьким вусом. В пригусклiм, з присмерком осенi повiтрi струменiв дим з люльок, вiтер вiдносив його на лiс, за яким на обрii громадилися бiлi, неначе посиланi цукром, хмари. Стернями побiг вiтер, покошлав сивий полин над дорогою, а тодi кинувся просто в натовп, загойдалися, заметлялися червонi, синi, зеленi, жовтi шлики, кiлька шапок полетiло з голiв, iх ловили з реготом.

Високо в небi над лiсом крутили колесо журавлi – коло за колом, коло за колом – розпростертi нерухомi крила, витягнутi шиi та дзьоби, – повiльно й таемничо; журавлi закручували свое колесо в небi, люди – свое на землi, тiльки журавлi крутили колесо злагоджено, в одне, люди ж закручували свое, хто куди хотiв i мiг. Журавлине колесо викруглювалося все ширше й ширше, вiдтак почулося закличне курликання, птахи витягнулися у два шнури й над людськими головами потягли на пiвдень. Попереду летiв вожак – навiть знизу видно: найбiльший, наймогутнiший птах – дужо розтинав крилами повiтря, – невiдомо ким обраний на ватага, але вибраний безпомильно, за ним iншi досвiдченi птахи, далi тендiтнi журавки й молодняк, в одному строю, в однiй вiдвiчальностi, до одноi мети.

Козаки, притримуючи руками шапки, задирали голови. Щось вiчне, вiще було в тому летовi, тому курликаннi, воно накликало до заздростi, спокою, розважливостi, доброти. Одначе в людських серцях той настрiй не тримався довго.

Вiд Корсуня дорогою в полинах на гнiдому, окульбаченому оксамитовою, з срiбною лукою, кульбакою, в критому гаптованою золотом по срiбному попоною пiд'iхав гетьман, молодо скочив на землю, пiшов на пагорб. Козаки розступалися перед ним, вклонялися. Гетьман ступав повiльно, роззирався. На пiвдорозi до чопика горба стишив крок. Купкою, неначе залiтнi граки, стояли посли: австрiйський, турецький, кримський, семигородський, молдавський, волоський, росiйський, шведський. Вчора було звершено договiр iз Швецiею: Карл X Густав зобов'язувався добиватися визнання незалежноi Украiни Польщею, посунення границь держави украiнськоi аж до Пруссii. Одначе шведський король припiзнився, вiн застряг у вiйнi з Данiею, на нього напирали Австрiя та Бранденбург, вiн не мав колишньоi сили й не мiг допомогти Украiнi.

І все ж Виговський поздоровкався з шведським послом привiтнiше, нiж з iншими послами, й кивнув головою Юрiю Немиричу, своему сусiдовi по вiтцiвщинi – батькiвському маетку бiля Овруча. Немирич вклонився на вiдповiдь, i бiла пiна кружев загойдалася довкола його шиi. И кружевами здавалися бiленькi, легенькi кучерi довкола круглого, пещеного, схожого на дiвоче обличчя. И сам Немирич статури тендiтноi, гнучкоi, й руки в нього пещенi, обнизанi коштовними перснями. Цей шляхтич з украiнського роду отримав i свiтську, й богословську освiту, скiнчив Ракiвську академiю, примножував своi знання на унiверситетських кафедрах Лейдена i Амстердама, побував у Оксфордi та Кембриджi, а також у паризькiй Сорбоннi, вiв диспути з кращими професорами Європи й майже завжди в тих диспутах отримував гору, написав кiлька вчених праць з iсторii та теологii, й тi працi помiтили, чимало вiдомих европейських унiверситетiв запрошували його на своi кафедри, але вiн вернувся додому. Цей пещений, тендiтний з вигляду, схожий на юнака чоловiк насправдi мав чiпкi руки й гострi зуби, стiйко боронив вiд сусiдiв своi маетностi й налiтав з оружними залогами на сусiдськi, побивав вiн i побивали його, не каявся, очухавшись, знову сiдав у сiдло й брався за шаблю за прикладом i спонуками iнших довколишнiх шляхтичiв. Мушкетом i шаблею захищав арiянство – вiру свого батька й свою власну, став покровителем всiеi арiянськоi протестантськоi секти на Волинi, Житомирщинi, на що вельми злобилися католики – ксьондзи та бiскупи, не раз накликав на себе гнiв коронного i польного гетьманiв i навiть короля. А поза тим його не раз обирали маршалком рицарських сеймикiв i ватажком всiляких ополчень, водив шляхту на вiйну проти шведiв та московитiв, врештi отримав високий уряд киiвського пiдкоморiя та був обраний послом на сейм, а там – сенатором i в одночасся на початку цього, тисяча шiстсот п'ятдесят сьомого року покинув усе, перейшов у православ'я й став на украiнську службу. Запальний, веселий, дотепний, не пишався своею вченiстю, своiм шляхетством, але й не вiдрiкався вiд них, не пiдлещувався, не пiддобрювався до закоржавiлих у боях козакiв, тримався незалежно та впевнено. «Цей собi в кашу наплювати не дасть», – сказав про нього Іван Богун. І все ж чимало старшин косувало у Немиричiв бiк, однi не до кiнця довiряли йому, вважали, що плете своi тонкi мережки, недаремно ж отако з одрубу одчахнувся од високих польських урядiв i привiлеiв, iншi вбачали в ньому надто могутнього суперника на своiх, украiнських урядах, потерпали за них, намагалися вiдтерти вiд гетьмана – не вдавалося. Юрiй Немирич, принаймнi поки що, нi на якi уряди не претендував: «Я прийшов служити моiй украiнськiй вiтчизнi, менi байдуже ким – полковником чи простим козаком, але маю розум та досвiд дипломатiй, грiх засушити його».

Однi старшини радiли з приiзду Немирича, iншi хитали головами: «Ой, приведе нас до бiди цей лядський фертик, арiянський вилупень». Та, зрештою, хто тiльки в тiм часi й з якоi причини не хитав головами.

На самiй радi не було одностайностi в намiрах i мислях, однi, насамперед лiвобережцi, бачили себе в злуцi з Москвою, сподiвалися, що московський самодержець прикрие iх могутньою рукою вiд татар та туркiв, вiд полякiв також, простi козаки ще плекали надiю, що цар братиме з усiх однаковий чинш, зрiвняе всiх у правах, – либонь, урветься значним, якi з такою погордою поглядають на чорних козакiв, он i ниньки табуняться окремими гуртами, копилять губи з коштовними люльками; правобережнi ж тягнули за Польщею, надто значнi, домовитi козаки: «А вам, злидням, хто перегородив тином шлях у козацтво, було б не вигрiвати черева на гарячих черенях у просi, а братися за шаблi, здобувати собi звитягу й козачi звання, та й тепер ще не пiзно»; «Не хочемо ходити пiд московськими воеводами, не будемо платити чинш у московську калитку…»

Вiд посольського гурту вiдчахнувся московський посол Артамон Матвеев, усмiхнений i ясний лицем, i пiшов услiд за гетьманом. Прибув на Украiну з грамотою, у якiй Виговського навмисно названо не гетьманом, а писарем, вслiд за ним прийшло московське вiйсько, одна партiя з князем Ромодановським стала в Переяславi, друга з думним дяком Ляпуновим – у Пирятинi. Ще вчора Артамон Матвеев бубонiв Виговському в саме вухо: «…Ти виряди послiв до шведського короля – нехай помириться з царем, нехай не сподiваються помочi вiд вас, пригрозiть: якщо не помириться – пiдете на нього вiйною; та поприсилай до Киева з усiх полкiв по п'ять чоловiк – справа буде велика, йде сюди з потужним вiйськом боярин, намiсник казанський Трубецький, збери харч по мiстах ваших черкаських та приготуй пiдводи», – залякував. Гетьман всi тi шемрання переповiв старшинi, й тепер двое правобережних полковникiв Богун та Зеленський, немовби ненавмисне, поставили клинцями плечi й вiдтрутили Матвеева вiд гетьмана, заступили йому путь. Матвеев тицьнувся в один бiк, у другий – клинцi стояли твердо. А гетьман зiйшов на чопик горба, вклонився на всi боки, поклав на стiл булаву та бунчук. И одразу залунало:

– Вiзьми булаву!

– Пануй!

Одначе Виговський булави не взяв. Мовби чекав iнших, супротивних вигукiв. Думки його двоiлися: зваба влади солодкою отрутою набiгала в серце, надпив ii з чари ковток, з самого верху, найпрiснiшого, всi солодощi на днi (хилиться до його нiг, неначе мак при дорозi, вiйсько, дзвонять у церквi дзвони на його честь, благословляють хрестами епископи, гримають гармати на баштi), але там же й отрута. Пам'ятав, якою нелюдською напругою iнодi стримував вiд непокори вiйсько Хмiль, як важко, до розлому голови, виважував плани битв, як скаженiв i як стриг крижаними очима поля тих битв, як мало спав, як багато пив, як хапався правицею за серце i як рано впав, пiдтятий втратами та невдачами. Так то Хмiль – могутнiй, залiзний чоловiк. А вiн чоловiк звичайний, не зовсiм крихкий, але без крицi в серцi, з добротою i ваганнями, з хитрощами й лукавством – наодинцi поцiновував себе тверезо. Чи витримае? Можна б i одiйти завчасу… й тодi шкодувати весь вiк… Якби якась вища сила розсудила раз i назавжди, подала певний знак…

Не подасть. Все – у власнiй правицi. И невiдомi не тiльки путi Господнi, а й твоi власнi. Куди ступити перший крок? Гетьмана всi вважали хитрим. Хитрими здебiльшого вважають всiх писарiв, а вiн з суддiвського пiдписача пiднявся до генерального писаря вiйська Запорозького. І був розумний. На радi говорив останнiм, вислухавши думки всiх, виваживши, переваживши, одмiрявши рiвно стiльки, скiльки треба. І всi майже завжди погоджувалися з ним. Навiть Богдан. Хитрим вважали, бо нiколи його не бачили п'яним, знали, бачили, що любить жiночi солодощi, й нiколи не вловили на нецнотi; а ще любив ошатний одяг, був охайний, чисто пiдголений, акуратний. Всi папери розкладенi по скриньках, пера – затемперованi, нiколи нiчого не згубив, нiколи нiчого не забував. Скарб, а не писар. Але сам Виговський знав: що б вiн не сказав, якою б мiркою не вiдмiряв, за ним ще стоiть гетьман. Його рiшенець останнiй, його помилка вiдвiчальна. Хмiль свое право панувати, повелiвати, навiть право на помилки, а то й своевольства, завоював шаблею, хоробрiстю, широтою душi, був вiн непостiйний i мiнливий, то ласкавий, то гнiвний, то зi всiма запанiбрата, а то й не приступися до нього, буйний в хмелю, розчулений в добротi. Виговський – завжди стриманий, зо всiма рiвний, гнуздав своi пристрастi, всiх вислуховував з увагою – таких людей не вельми люблять, iх шанують, i все. У нього питали ради й поради, за рiшеннями йшли до Хмеля. І ось тепер всi рiшення йому приймати самому. И треба було хоча б чимось застерегтися. И вiн сказав:

– Не вiзьму сеi булави. Тяжкий час настав, тяжка година. И нiхто нам не зичить добра. Хмiль царю московському пiдкорився, й ми з ним. І я Хмелевоi домови ламати не гожий, хоч вона й не на вiчнi часи, з смертю Хмеля втратила силу. Але нинi цар прислав такi умови, що за ними козацькi вольностi зводяться на хух. Я ж нi в чиiй неволi бути не хочу. І поготiв вести когось за собою в неволю. Ось вже зараз вiн на догоду ляхам вимагае, щоб я покарав Антона Ждановича, котрий скурав Кракiв i Варшаву. Ждановича посилав туди не я, а Хмiль… Зрiкаюся булави й нарiкаю обрати когось iншого, хто на такi факцii здатний або хто вмiе знайти викрут чи хоча б стежку хитру… – й замовк. Стояв над козацьким морем i зорив у далечiнь. Вона була порожня й сумна. Вижатi ниви: стернi в полi й стернi в серцi, й невидимий слiд за журавлями, якi полетiли й вернуться, i нiколи не вернеться прогаяне людиною, втрачене, загублене. Ген на горi – мовби й не вiдбувалося нiчого у свiтi – вимахував руками вiтряк о двох палубах, молов мливо, молов, як i десять, i сто, й, може, тисячу лiт тому, й мельника, який меле зерно, нiчого, окрiм борошна, не обходить, щоб було м'яке i сухе. На мить гетьман позаздрив тiй невiдомiй людинi i уявив мельником себе, обiп'ятого мiшком, обсипаного борошном.







Не вiзьму сеi булави Тяжкий час настав, тяжка година

– Майже всi ви горiли в огнi збаразькому, берестечковому, корсунському… Мали тодi перед собою певного ворога i певну путь. А тепер путь треба видивлятися й вивiряти кожен крок… Гетьман ступае попереду… Обмислiть же гаразд, кому найбiльше вiрите, за ким пiдете без вагання. Щоб не звинуватили потiм, якщо та путь виявиться гарячою…

Вiдтиснутий корсунцями, Матвiй стояв пiд самим лiсом – кiлька невисоких, корякуватих дубiв, а далi дорога в прижовклу осiнню березово-кленову гущавiнь, звiдси не чув, що говорив гетьман, тiльки бачив, як пiшов вiн з горба, як за ним побiгла старшина, меткий Богун вхопився за обсипану самоцвiтами гнуздечку, ще кiлька старшин майже силомiць стягли Виговського з коня й повели на горб, а вже назустрiч iшов тлустий, важкий Зарудний, нiс на випростаних руках булаву:

– Пануй, батьку!

И ще кiлька голосiв:

– Станьмо одностайно за нашi вольностi!

– Не хочемо перемiн! Волiемо, щоб було, як колись.

– Пануй, пiдемо за тобою хоч у пекло!

И жодного iншого голосу.

Сi голоси були дужi, на все поле, й Матвiй чув iх. І косував оком назад, пiд сусiднього дуба, де з гуртом козакiв стояв полтавський полковник Мартин Пушкар. Доволi лiтнiй чоловiк у простiй одежi, високий, худий, сутулий, з бiлобровим обличчям, сивим вусом, один кiнчик якого звисав, а другий стирчав убiк. Матвiй видiв напругу на його обличчi – той був готовий вступити до боротьби, але бачив – не випадае. Якби хоч хтось подав за нього голос або сталась якась шванка… Вiн любив шванки… Коли Виговський пiшов з горба, вiн аж похилився й стиснув долоню, якою тримався за дубову гiлку, й гiлка хруснула, а коли Виговського повели назад, кинув гiлку собi пiд ноги. Матвiй дозирався, чи не видно в гуртi полтавцiв Супруна, але його не було, не було його й серед коноводiв, якi тримали в повiддi конi Пушкаря, його сотникiв та довiрчих козакiв, конi скубли з дубiв листя й одганяли хвостами лютих осiннiх гедзiв. Матвiевi кортiло пiдiйти до полтавцiв та запитати про брата, але щось стримало.

Вдарили срiбнi тимпани – гетьман узяв булаву до рук. На червоний верх шапки козака, який стояв попереду Матвiя, сiв великий жовтогарячий метелик, стрiпнув крильцями й затих – либонь, прийняв козачу шапку за квiтку. Поворушив вусиками, бридливо переступив нiжками на нагрiтiй сукнинi, полетiв. Коли Матвiй перевiв погляд на пагорб, гетьмана там уже не було.




V


Матвiй поспiшав додому (його душа вже була бiля Федори, усмiхалася iй, ластилася до ii бiлих струнких нiг), сивий з бiлою звiздою на лобi румак iшов то чвалом, то ристю, позаду йойкав селезiнкою брюхатий чалий кiнь, на якому куняв Сидiр. За всю дорогу чи й обмовилися кiлькома словами: неговiркi обое, пiсля притичини з бортними соснами волiли не вступати до розмов, навiть поглядами розминалися, жили поруч, але мовби одгородженi стiною. Лише раз, коли iм у селi перейшла дорогу ряба свиня з колодкою на шиi i Сидiр з усiеi сили шмагонув ii нагайкою, поклавши через усю спину кривавого басамана, а свиня заверещала й зопалу кинулася пiд ноги Матвiевому коневi, Журавка сердито сказав:

– Для чого? Вона тебе чiпае…

Сидiр заграв нагайкою:

– Нехай не переходить дорогу.

Матвiй сплюнув у порохню дороги й бiльше не обзивався.

Квапили Матвiя ластiвки, якi мчали поперед коня над дорогою, квапив, вимахуючи крильми, похилений шестикрилий вiтряк на овидi, квапили схожi на подушки в мережаних напiрниках хмарки, якi обганяли його, й вiн торкав нагайкою коня. Торкав майже мимохiть, а сам перебирав у пам'ятi по вузликовi вервечку останнiх днiв, зсотану туго, мiцно – деякi вузлики зав'язанi так, що iх не розв'язати. Пiсля ради в полi старшина ще збиралася в хатi, по тому бенкетували, осавули, пiдосавули, писарi бенкетували окремо, пiзно увечерi туди прийшли козаки, якi подавали старшинi на столи, й тепер усi разом перемелювали язиками змелене в старшинських жорнах i пересiяне словесне мливо, додаючи туди власних висiвок: «За гетьмана небiжчика ви не мали ради, тепер ви обрали на гетьмана мене, я чинитиму все за вашою згодою, нинi король шведський закликае нас до спiлки, цар же прислав грамоту, в якiй наказуе, щоб ми покарали Антона Ждановича за кракiвський похiд, i докоряе нам, буцiмто ми хочемо його зрадити: «Чи довго ви хильцi справлятимете», каже, то ж радьте, що чинити, моя душа не лежить до роз'еднання з царською величнiстю, а ви кажiть свою думку»; «ми не зламаемо присяги царевi», «не вiдкинемося вiд царськоi величностi, триматимемося ладу, який учинив Хмiль»; «не гаразд нам, пане гетьмане, пiд царем бути, ще сам цар так-сяк, а старшина в нього лиха, хоче завдати нас у неволю та добра нашi вiдняти». «Проситимемо його величнiсть i наполягатимемо, щоб нашi права та вольностi поважав, статей переяславських допильновував, а ми навзаем плататимемо йому щирiстю, нi на чиi лестощi не схилятимемося, так я царевi й одпишу». «Як ти вчиниш, так ми й будемо». «Чини по присязi царськiй», – похмуро, з притиском – Пушкар. «Я царю присяги не складав, складав ii Хмельницький». «Все вiйсько складало присягу, ти ж кому складав присягу – шаблi чи пищалi?» «Шаблi». «Цар жалування обiцяе прислати». «Оце iхнi грошi, – ей, корчмарю, вiзьмеш плату мiдяками?» «Не вiзьму». «Нехай великий государ хоч i з паперу грошей нарiже й буде на них його iм'я, я радо iх вiзьму», – Пушкар. «І порохню з його чобiт злижеш?» – Лiсницький. «Годi вам, ще перегризетесь. Не для того зiбралися», – гетьман. Поволi затихли.

По тому всi поiхали до Киева, де гетьман мав поблагословитися в церквi. Поруйнований та попалений за вiйну Киiв чорнiв пусткою, тiльки Подiл жив i вирував, та на горi бiля Десятинноi сидiло росiйське вiйсько з воеводами, замок оминули, крутою, вибоiстою, позмiеною корiнням дорогою через яри та приярки добулися до Подолу, до Братського монастиря, де й посходили з коней i де в церквi епископ чернiгiвський Лазар Баранович покропив святою водою гетьманськi булаву, бунчук i шаблю. При тому були присутнi московськi воеводи, епископ запросив iх та генеральну старшину на обiд, i там ширмували через стiл словами, то скроплюючи iх мiцнющою горiлкою литовською пiнною, то пiдсолоджуючи волоським вином. Бутурлiн докоряв Виговському, що не оповiстив царя о гетьманських виборах, а той вiддавав назад слова дощiпливi з причини означення його й далi в листах писарем, крутiйства, i вивершив свою мову в той спосiб, що нехай цар накаже не ламати наших вольностей, а ми тодi йому будемо радi служити, на всякого ворога бити й нiколи не вiдкинемося вiд його величностi… Щиро казав гетьман сi слова чи нi, не вгадати – стелив мову виважено, а сам сидiв незворушний, i вигляд мав упевнений, непроникний, задумливий. І чи то промiряв невидиму вiдстань уперед, чи то оглядався назад.

Їхали з Киева на Бориспiль, далi на Переяслав, Золотоношу до Градизька. Дорога далека й пустельна – чумацькi валки йдуть iншими шляхами – вижатi поля, на яких у пасмах туману манячать табуни корiв та овечок, самотнi, задуманi вiтряки на горбах, пронизана приземним промiнням гущавiнь дiбров, де пахне прiлим листям i грибами й де серце гупае, аж його стукiт чути в лiщиновiй тишi – лiсовi нетрi пiдступнi, небезпечнi – затрiщить гiлля, й рука сама падае до кобури з пiстолем – дика свиня з поросятами проламуеться крiзь чагарник, бемкне вгорi, й кiнь сторожко поведе вухами; бiлка зронила шишку; – i крумкiт ворона, й шкварчання та лемент сойок, i таемничий стукiт дятла, й вовче виття до вечiрньоi зорi в глибинi лiсу; але все те тiльки пiдсторога до людських згукiв, бо й немае у свiтi звiра, небезпечнiшого за людину, навiть коли вона при каганцевi в хатньому теплi. Зупинилися на нiч пiд Хоцьками в корчмi, поставили пiд повiтку конi, навiсили iм по пихтiру з сiном, самi сiли до борщу та смажених в'юнiв, як раптом затупотiло, загалакало «Пугу, пугу», й до корчми вшелешкався гурт запорожцiв («Корчмарю, горiлки, пива, а цi чорняки що трощать? В'юни! І нам в'юнiв, i ковбас, i кишки з гречаною кашею… Нема кишки? Га-га – твоi випустимо»), полiзли за стiл, спочатку з того кiнця, а далi обсiли увесь стiл, пелехатий, носатий, з гадюччям вусiв запорожець посунув лiктем Сидорову вечерю й хряпнув на долiвку кухоль з пивом, Сидiр подивився й мовчки скинув зi столу кухоль, щойно поставлений корчмарем перед запорожцем, той замахнувся кулацюрою, але Сидiр так само мовчки вхопив сiчовика за руку й стиснув, що той похилився з лави, а тодi шарпнувся й вихопив шаблю. Але мармулуватий, тюхтiюватий з вигляду Сидiр вже стояв бiля печi i в його руцi чорною гадюкою сичала велетенська залiзна з коротким дерев'яним держалном кочерга. Посхоплювалися iншi запорожцi-кармазини, грезети, саети, срiбло – на Сiчi барложаться в просмоляних сорочках, а то й голi, а iдуть на Вкраiну, одягаються, неначе шляхта – спопеляли очима двох чорнякiв, – Мусiй, гожий господар, святешню одежу поховав до торокiв, у дорогу зодягнув стару, змицькану чумарку, – й хто зна, чим би скiнчилася ця утарчка, та Матвiй, вiдаючи, що iхнi з Сидором сили проти сеi малi, вдався до хитрощiв:

– Гей, чого це ви звар'ювалися? Хто з вас був пiд Збаражем чи пiд Зборовим? А може, хтось пам'ятае Жовтi Води? Щось ви менi не по знаку, хлопцi… – вигукнув хвацько, вiдважно, пильно приховавши страх.

– Журавка, Супрун? – мовив рябий, зi шрамом пiд лiвим оком запорожець.

– Не Супрун, а Матвiй. Поруч з братом схрещували шаблi з лядськими.

– І я не пiд возом спав…

– То за вiщо нам зараз гризтися?…

– Вiн кухля мого потурив, – вказав шаблею на Сидора пелехатий запорожець.

– Спершу ти – його кухля… За онучу звели бучу… Корчмарю, всiм по пiвкварти пiнноi…

На тому й скiнчилося. Матвiй же, облягшись у тiсному ванькирчику з Сидором на нiч, про всяк випадок заложив дверi тiею самою кочергою, якою хотiв оборонятися Сидiр, й довго не спав, думав про те, що чомусь-то роз'iздилися запорожцi по Украiнi, ранiше сидiли на Сiчi та воювали з татарами, турками, обирали та скидали по кiлька разiв на рiк кошових, курiнних, а тепер тручаються в справи Гетьманщини, хочуть, аби й гетьмани брали булаву з запорозьких рук, хотiли втулити ii своему Барабашевi, – це вiд Хмеля такий хмiль у голови, Запорожжя настановило його гетьманом. І тепер вважають – без Сiчi зась i кроку. Тичуть свiй глек на капусту, якоi не шаткували. Вони там шаткують свою, з нами не дiляться. Мусимо ж вдавати, що iхне заткало також тут. Одразу по радi в Чигиринi гетьман написав iм (Матвiй того листа перебiловував), що, мовляв, не мае себе й за гетьмана справжнього, доки його не признае сiчове товариство, «оскiльки ви, вiйсько низове Запорозьке, складаете корiнь i утвердження честi та вiкопомноi слави iншим городовим украiно-малоросiйським вiйськам, правдешньоi братii своеi; отак хай i влада ваша верховодить i мае силу у вибраннi й постановленнi собi гетьмана. Вiльно вам, братам нашим, мене вiд того уряду вiдмiнити, а наставити й затвердити за своiм бажанням на ту достойнiсть iншого». Гетьман лестив сiчовим дiдам та гультiпакам, обiцявся сповняти iхню волю, посилав низький уклiн, а з ним три тисячi битих талярiв – двi з вiйськового скарбу, а одну з власноi шкатули, й зичив iм усiм «доброго здоров'я вiд пана Бога i щасливо заживати на довгi лiта життя-буття».

Матвiй намалював в уявi образ гетьмана, як вiн кривився й плювався, складаючи того листа, й собi сплюнув на долiвку, але не осудив гетьмана: заходити в розмир з Сiччю не випадало. Запорожцi вiдповiли крутiйськи, докоряли Виговському, що вибори вiдбулися без них, вiдтак зроняли: «Але оскiльки це вже сталося, то й ми для загального добра нашоi православноi вiтчизни того постановления порушувати i знiмати не хочемо, кладучи на те премудрий Божий нагляд», закликали Виговського йти шляхом Богдана Хмельницького «i без нашоi волi та вiйськовоi ради не зачинати нiяких затiвок та новинок», нагадували, що низове самохiтне товариство повернулося з спiльного з московитами походу на Литву i в Інфлянти зi здобиччю та винагородою вiд царя, просили та наказували «не змiнювати вiрностi його царськiй величностi», «а коли б ваша милiсть пан побачив некорисне щось до себе i для нашоi вiтчизни з боку його величностi, то можеш, не мiняючи своеi вiрностi, писати й просити про те до його пресвiтлоi величностi через своiх послiв, – ми сподiваемося, що… його царська величнiсть не зволить вiдмовити своеi монаршоi благодатi, зважаючи тим бiльше на те, що мае вiд нас мiцний, здавна бажаний для його богохранимоi православноi держави захист i охорону вiд ворогiв Хреста Господнього – туркiв та татар. І не зможе вiдтак той спiльний християнський ворог безпечно вступати своею багаточисленною силою (як бувало перед оцiм) у його царську державу i розвiвати своi басурманськi хоругви пiд самою столицею».

Матвiй крiпко думав над сими останнiми словами, вiн i сам знав, що турботами всемогущого Бога та запорозькою зброею християнському ворогу перетято шляхи до московитськоi столицi, що й iншi европейськi столицi не скуранi, бо не скурана стоiть Сiч запорозька, одначе пiвнiчнi вiтри непостiйнi, й рiдко коли повiвае звiдти теплом, здебiльшого сiверко пронизуе до кiсток, там власний нарiд голий i неприхищений, ще й батожений без усякоi причини; та й низовий запорозький вiтер тягкий i також непостiйний, як непостiйнi самi сiчовики. Ще й отакi вони баламутнi, ворохобнi, мають себе за корiнь землi, а всiх iнших за пустоцвiт. Матвiй хоч сам не поодлежував бокiв по сiчових куренях – ставив риболовнi гарди по рiчках та тягав важкi матули по озерах – все ж набачився там всякого – доброго й поганого. І мiркувалося йому, що самими тiльки походами, гультiпацтвом та шаблюванням жити не можна, що галасом та танцями нарiд не нагодуеш, а треба сiяти хлiб, i класти зруби, i брати в оборону не лише лицарську Сiч, а увесь край, отож корiнь життя не вони, сiчовики, а всi козаки, й насамперед городовi й посполитi також.

Херхелювали ж обидвi сторони – i запорожцi, й Виговський, вони знали: якщо не визнають його гетьманом, вiн булави не покладе i шкоди iм завдасть немалоi, отож вдавали благословення, Виговський також вiдав, що якось обiйдеться без запорожцiв, але лiпше, коли матиме з ними спiлку.

…Та ось вже сивий потягнув повiддя, з лiвоi руки махнули, привiтали сивими чупринами очерети Ястребщини – болота, недавнечко прикупленого Матвiем разом з лужком – Обложками, блиснуло помiж дубiв озерце – Рогачик – також Матвiеве, i кiнь зупинився бiля високих цвяхованих дубових ворiт, в ушули яких поввiрчуванi мiднi кiлечка для в'язання коней.

І ось вже веде в поводi коня й чуе, як знайомо дзiнькае в дiйницю молоко – челядниця Явдоха саме доiть у хлiвi корови – вiд того на душi стае спокiйно, затишно (бачить навiть мисленим зором, як тугi цiвки б'ють у спiнене молоко на днi дiйницi), Явдоха подоiть корови й носитиме до хати дiйницi, прикриваючи iх хвартухом вiд пристрiту, хоч тут i пристрiвати нiкому, але так ведеться, i ось вже ступае по дошках ганку, вже вицiловуе Федору та накидае iй на високi плечi легкий, бiлоносовий, пiдбитий хутром куниць кунтуш (разок намиста з великих – галагузьких – перлiв залишив у кишенi, одягне на шию перед тим, як лягатимуть у лiжко), а вже Дениско, якому п'ять рокiв, уп'явся рученятами в дерев'яного козака на конi, а зубами в посиланий маком медяник, а Катеринка – доходить до року, спинаеться на нiжки, тримаючись за лозовi прутики лiжечка, – надула губенята, зиркае спiдлоба, та раптом заусмiхалася беззубим ротом, потяглася до нього рученятами – впiзнала: «Та… та…», i солодкий до щемкостi мед потiк Матвiевi в серце, вiн узяв донечку на руки й притиснув ii до грудей, до обличчя, вколовши дитя вусами, й воно раптом заплакало.

– Цур тобi, прудивусе, – сказала Федора й забрала Катеринку, котру Матвiевi не хотiлося вiддавати. По тому вiн вибирав з воза поклажу, а оскiльки вже й споночiло, узяв великий мiдний лiхтар та обдивився воли i конi, сам понавiшував замки й спустив з прив'язi двох псiв. Подвiр'я в нього широке, еде розгулятися псам, й загороджене щiльно. Одразу в лiву руку – хата з кiмнатою та коморою, в праву – хлiви й повiтка пiд одним накриттям – заломленi лiтерою «Г», – вiд ворiт уподовж вулицi, а далi вподовж двору, – за ними круглий лiсяний курник, чималий саж, погрiб з льодовнею, вниз по схилу – двi клунi й омшаник для бджiл, там висока огорожа з теслиць i другi ворота з високим перелазом, вiд якого стежки до пiдсусiдкiв.

Вечеряв поспiхом, скупо розповiдаючи про те, де був i що бачив за три останнi тижнi. Подавала на стiл Горпина, далека Федорина родичка, яка була iм трохи за родичку, бiльше ж – за кухарку й ключницю, нетерпляче чекав, коли поснуть дiти (Дениско вже куняв) i вкладеться в хатi на печi Горпина. Вона ще довго тарабанила горiлками i мисками – чесно вiдробляе харчi; Горпина й своя, Федора й пощебече до неi, й водночас, нiчого не кажучи, умiе посунути на потрiбну вiдстань, поставити на мiсце – хистке й не зовсiм певне, напiвродички, напiвнаймички, поставити на кiлька щаблiв нижче себе, та й не тiльки ii, а й Матвiя, який, до речi, не раз заступався за Горпину, намагався стерти мiж дружиною та ii тiткою оту вiдстань, одначе те йому не вдавалося. Якщо Матвiй розпасiюеться за щось вельми, то на часину примовкне й Федора, але потiм надолужить на всьому. Горпину вона навчила бути поштивою i чепурною, ранiше та витирала ложки замацьканим фартухом, чарки несла, затиснувши iх пучками зсередини…

Матвiй з Федорою i дiтьми спали в кiмнатi. Одначе Катеринка спати не хотiла, в неi розболiвся животик – обжовтила двi пелюшки – й Матвiй поклав дитя собi на плече, носив по кiмнатi, невмiло наспiвуючи «Котика». Інших дитячих пiсень не знав, доспiвував до кiнця й починав знову:

Ой ти, коте-котино,
Засни, моя дитино…

Маленькою червоною зiркою сяяла в кутку перед визолоченим образом Христа-Спасителя лампада, Федора вже лежала в тонкiй сорочцi на лiжку, засланому бiлим, з буцького полотна простирадлом, втомлена, рознiжена, зваблива, ноги накрила шовковою ковдрою. Федора надзвичайно гарна – ставна, висока, бiлолиця, довговида, синьоока, з високим чолом, великим рiвним носом, великими губами, бiлими, повними руками – нестеменно панянка. Та вона й була трохи панянкою – поповою дочкою, одначе ii батько давно помер, i Федора з матiр'ю та меншим братом впали у великi злиднi, либонь, через те й вiддалася за Матвiя. Але не тiльки через те – сваталися до Федори й iншi маетнi люди, навiть один пiдтоптаний сотник, але Федорина мати радила дочцi виходити за Матвiя, вiдгадавши в ньому доброту, чеснiсть, поштивiсть, знала напевне, що вiн триматиметься господарства, лелiятиме ii дочку, пошануе i ii старiсть. Федора довго вагалася, Матвiй i понинi пам'ятае той вирiшальний вечiр, коли вони стояли з Федорою пiд волоським горiхом i в неi були сумнi i затуманенi очi, й десь у тих туманах блукав вiн, Матвiй, i йому стало страшно. Вiн був переповнений любов'ю i на все довкола дивився крiзь нiжну голубу шалiнку, й хвилювала, тривожила й радувала по-справжньому його тiльки вона, Федора, жив нею, ii строем душi, ii настроем; iнодi йому здавалося, що вона чекае на нього i ii слова до нього бринять ласкою, iнодi ж приходив – i очi ii були холоднi, навiть злi, вони дивилися кудись повз нього, й тодi здавалося, що вона не хоче його й знати. Матвiй тривожився: куди вона дивиться, що, кого згадуе? Тодi йому здавалося, що вона згадуе когось iншого, й боявся, що одного разу вернеться до того невiдомого козака. Вiн кохав ii все дужче й дужче, все його життя було заповнене нею, вона ж стрiчала його то з тихою радiстю, то вороже. Вiн геть увесь був у ii руках, у ii волi, вже й жив по ii велiнню, боявся, що одного дня вона прожене його, боявся ii холоду, крижинок у ii очах, i чекав, коли у тих крижинках вiдiб'еться сонячний промiнь. Інодi думав i про те, що з отакого його пiдданства iхне життя може скластися погано, що, може, краще б вiдкинутися вiд неi, знайти якусь просту дiвчину… Вiн так стермосувався душею, так виснажився любов'ю, що того вечора вирiшив покласти всьому край, i перед тим, як попрощатися, отерпаючи душею, запитав прямо: «Федоро, пiдеш за мене?». А коли Федора тихо, якось натужно вимовила «так», вiн i тодi не одважився обняти ii на всю силу своеi любовi, жаги та спраги, а невмiло взяв за руку й сказав, неначе поповi чи крамаревi: «Дякую. Побачиш – не пошкодуеш». Матвiй упевнений, що вона не шкодуе. Ну, хiба трiшки-трiшки… Коли ото, бувае, наiдуть гостi з Чигирина, молодi писарi та осавули. Випивши, вони безсоромно пасуть Федору очима, п'ють ii здоров'я з слизькувато-гречними речами, а одного разу красунчик-пiдосавул Нечитр Коцемаха, крутнувши хвацького вуса, сказав на вухо своему сусiдовi, але так, що почули всi: «Такий пеньок i таку кралю висватав. Мать', купив». Ще трохи, й Матвiй зарубав би його шаблею.

Нi, Матвiй не обманювався щодо власноi персони, поцiновував себе гранично тверезо та точно: звичайний козак невеликоi вроди – чоло високе, нiс з горбинкою, трохи завеликi вуха й вузькi губи (давно вiдгадав i знав: Федора не любить цiлуватися з ним саме через тi губи), чуб рiдкий, але ще тримаеться, на вiдмiну вiд молодшого за нього Супруна, в якого на головi вже чималi плеса, а вуса густi, пишнi, шовковi: вигляд мае простенький, мужицький, нi понурий, нi веселий, бiльшою мiрою мовчазний, нiж говiркий, впертий, достоту обережний, проте мае й чималi чесноти: до ката працьовитий, чiпкий, добрий, вiдданий сiм'i та родинi, майже непитущий, ощадливий, а основне – розумний. Не розумака, не мудрагель, просто чоловiк дошпетний, проникливий, пам'ятливий, ще й грамотненький, i ту свою грамотнiсть користае на всю силу. Розчовпае будь-яку справу, розплутае будь-який клубок. Матвiй на десять рокiв старший Федори, але рiзницi в роках майже не помiтно: виглядае молодо, свiжо, надто молодi в нього очi, та ще й добрi, ось це Федора вiдмiтила давно. Матвiй вельми поцiновуе Федору, особливо ii шляхетнiсть; все оце: постiльнi лиштви, змитi дитячi голiвки, шаплики з лiтеплом щосуботи, у якi спочатку лiнувався лiзти, а тепер купаеться залюбки, занавiски на вiкнах, канупер, ласкавець, любисток, лаплахи в кухлях вiдповiдно до пори року, урочистiсть i побожнiсть у свята – вiд неi, з попового дому; з нею мовби ступив на вищий щабель життя. Матвiй вельми вдячний iй за це, пишаеться малжонкою, палко ii кохае, дякуе Боговi та долi, що послали йому таку дружину, i трохи, в iмлистiй, притемненiй глибинi боiться якогось перестрiту, чогось невiдомого – аби не довелося платити чимось надто великим за це щастя. З Федорою змiнився увесь триб Матвiевого життя, зникла колишня дрiбна ощадливiсть, яка межувала з скнарiстю, Федора його переконала, що вони можуть жити в достатку, не шикуючи, але й не вiдрiзаючи вiд кожного шматка, iнакше навiщо й живуть, на той свiт з собою нiчого не вiзьмеш, а дiтям вже е що залишити.

Двiчi Катеринка засинала на плечi, двiчi клав у лiжечко, й вона прокидалася, починала пхикати, врештi заснула. Укутав ii маленьким лiжничком, попiдтикав його, роздягнувся, лiг у лiжко… Федора вже спала. Вiн не одважився будити ii. Почалапав у куток i дмухнув на лампаду.

Прокинувся не знати вiд чого. Мацнув рукою – Федори поруч не було. Повернув голову праворуч – кiмната була затоплена мiсячною повiнню, мiсячне сяйво потоками лилося у вiкно, i в тому зеленому сяйвi стояла бiля вiкна висока гнучка постать. То була Федора – гола, руками обiйняла себе за плечi, мiсячне сяйво струменiло по нiй, а вона похитувалася з боку на бiк. Матвiй хотiв окликнути ii й боявся, дихав важко, пiдвiвся, доторкнувся долонями до гарячих плечей.

– Чого ти?

Вона затремтiла й похлинулася плачем:

– Тужно менi…

– Ну… чого тобi тужно, мила?

– Не знаю… Тужно…

Знала. Іншого життя хотiла, iнших рук на плечi.

– Нiкому не тужно, а тобi… Пройде, – i гладив плечi, стан… – А сорочка де?

– Блохи…

Вже не дошукувався правди, пестив i повiсив Федорi на шию намисто з галагузьких перлiв, а по тому кохав спрагло, палко, грубо, вона ж ледь вiдповiдала, але йому вистачало й того.

Наступного дня, з самого ранку, шаткували капусту – Матвiй поспiшав запорати господарськi справи, адже по кiлькох днях мав вiд'iхати до Чигирина, до канцелярii, п'ять вигострених до жаскостi ножiв змагалися з п'ятьма не менш гострими жiночими язиками – два язики дружин пiдсусiдкiв i три пiдпомiчникiв, Федора подавала напiвсухий, у снiпках крiп, яблука: вимоченi в капустi, вони тугi й запахущi, й аж п'янкi, i керувала всiм; дарма що городяночка, вмiла майже все i всьому давала лад. Нагиналася за вишневими гiлками з попаленим осiнню листям, i ii крутий стан вабив та полохав Матвiiв зiр, запарубкувавши допiзна, всiею нерозтраченою чоловiчою невгамовною силою линув до дружини, чим аж набридав iй.

Дениско об'iвся хряп, Матвiй вiдняв кiлька й нагримав на нього – боявся, аби не занедужав на живiт, за дiтьми вболiвав душею, дужче, нiж дружина, – великою бiлою качалкою стоптував у дiжки капусту – що дужче ii стопчеш, то смаковитiшою буде. Капусти потрiбно багато, зима довга, сiм'я не маленька, а ще ж зимою повезе в подарунок старшим канцеляристам, знайомим старшинам, про Матвiйову-Федорину капусту – поголос на всю генеральну канцелярiю. Докiнчували солiння наступного дня пiсля обiду, а надвечiр завiтав жаданий i несподiваний гiсть – Супрун, iхав з Чигирина, куди возив якусь цидулу вiд полтавського полковника, й завернув на хутiр.

– Ти що, повернувся у полк на службу? – запитав його Матвiй.

– Чом би й нi, – ухильно вiдказав Супрун. – Ти ж i досi обтираеш кутки в канцелярii.

Матвiй хотiв сказати, що обтирае з користю, – не сказав. Може, й Супрун нарештi утихомириться, знайде свiй життевий перелiг…

Вiн сидiв за столом розхристаний, насмiшкуватий, як i завше, – худе, кiбцювате обличчя ледь пiдняте догори, на вилицях темнiли жовна, хилив чарку за чаркою й гострим оком косував на Федору, не приховував свого захоплення братовою; бачив братову не раз, i однак приголомшила вона його своею розквiтлою красою, величавiстю – та ще ж невiдь-чого (щоправда, недiля) вирядилася в плахту жовту грезетову й зелену шнурiвку, одягла на голову кораблик парчевий, – погордою, щось у ньому милувалося нею, а щось дратувалося, перше пригасало, друге розжохувалося, а вона не приховувала своеi погорди, зажартовувала з Супруном i майже непомiтно бридилася – як вiн iсть, як п'е-сьорбае й гикае, руки витирае об чоботи, – Матвiй не мiг зрозумiти, чого це, й сердився. А Супрун випив чотири чи п'ять чарок – не помiчав. А може, й помiчав, не подавав вигляду. Величаво плавала по хатi Федора, висока, ставна, тонкостанна, й такi ж тонкостаннi стояли на полицях судника кубки з лебедями, куманцi та стоянцi й теж, здавалося, поблискували погордливо мальованими боками. Супрун кутуляв капусняк i чоботом дратувався з кошеням, воно надувало хвiст й то вiдбiгало, то знову кидалося на чобiт.

Несподiвано, й хто зна чому, Супрун поставив у мислi поруч Федори свою Мокрину – вперше в життi поставив дружину поруч з iншою малжонкою. І вперше побачив, яка його жiнка вже стара – як та макiвка, що не тiльки вiдцвiла й облетiла, а й засохла. Та вона вже й сама не думае про себе як про молодицю, а тiльки як про матiр, господиню, якiй треба доглянути дiтей, нагодувати чоловiка, попорати товар, й жила лише для сiм'i. І що вона бачила в цьому свiтi? Йому стало шкода Мокрину, а з нею й себе, можливо, вперше на вiку. Одвiв погляд од Федори, обдивлявся хату, нiби нiколи тут не був: пучки зiлля за трямом i вiночки на стiнах, ворочки й вузлики з насiнням бiля пiчноi стiни, на покутнiй стiнi на килимi двi шаблi, двi рушницi, кiлька пiстолiв – убранство хати вже не бiдняцьке, але ще й не панське. Одначе перевисае в панщизну.

И що солодшi подавала Федора напоi, то кислiше ставало на душi в Супруна, вiн i сам не знав, чому, й аж сердився на себе, адже завжди пишався братом – його вченiстю, дошпетнiстю, статковiстю, навiть його дружиною, яка, як признатися по правдi, великою приязню до нього не вiдзначалася нiколи, навпаки, чомусь трохи побоювалася його. Через те й приiздив рiдко. Федора пiд злiсть не раз виказувала чоловiковi незугарнiсть його брата, намагалася вколоти, а то й принизити, й то невiдь-чому, Супрун нiколи не набивався iй у близькi родичi, навiдував iх рiдко, навiть вiд гостинцiв вiдмовлявся, можливо, вона здогадувалася, що Матвiй нишком передае щось Мокринi та Супруновим дiтям. Проте Федорину матiр i братика не обдiляе увагою та ласкою, iздять вони до них у гостi й на храмовi свята, й просто так, i гостинцями iх засипае, теща не знае, де посадовити й чим частувати зятя, а молодий шурин заглядае Матвiевi в рота, ловить кожне його слово i оперiзуеться дорогою Матвiевою шаблею та дибцяе з нею по хатi, як молодий бузько. Щоправда, для жiнки чоловiковi родичi – то од вiку чужа держава, суджена в пограниччя, як i навпаки, й рiдко коли мiж ними тримаеться мир та злагода, ревнiсть i заздрiсть стримлять гострими кляками – пограничними стовпами, одне й друге ревно пильнують, аби не передати тим чи тим бiльше гостинностi, приязнi, ласки, дарункiв.

Але тут було ще щось iнше, глибоко приховане, Федорi чомусь здавалося, що ворохобний, завжди чимось невдоволений Супрун може повести на кривi стежки ii чоловiка, збити з пантелику, знеохотити до господарства та дiтей. Матвiй мае зрозумiти, яке щастя впало йому до рук; вiн i поцiновуе, i поцiновуе ii Супрун, але водночас своiми кпинами «про бабiв, яких сiм штук за цибулину», про «обабiлих козакiв, якi поприлипали до спiдниць», мовби щось обламуе на зеленому сiмейному деревi, яке доглядае Федора. Так, вона не раз думала про те, що, якби доля була ласкавiша до неi, то могла б прожити в палатах, одначе не склалося, те вже за горбом, треба пильнувати того, що е, та посувати чоловiка до вищих порогiв. Вона його й посувала – щодня, щогодини, – вказувала йому, чого i як доп'яли той он i той, з ким водять кумпанiю, що мають за труди своi, з одного боку попихала чоловiком, навiть принижувала, скiльки могла, з iншого вважала, що там, нагорi, його не поцiновують, як треба, не вiддають йому належного за великii труди та розум, й ревно кидалася на захист, якщо хтось намагався применшити його заслуги, принизити. А саме це, хоч i в жарт, намагався робити Супрун. Та й що взагалi мiг дати ii чоловiковi такий брат, як Супрун, який тiльки скрипить, чорнить усе на свiтi, зi всiма загризаеться, всiх навертае у ворогiв. Супруновi похвали, Супрунове захоплення нею приемнi iй, як i кожнiй жiнцi, одначе вона б волiла, щоби Матвiй тримався якомога далi вiд брата. Проте бачила, що вiдданий до решти сiм'i та iй, Федорi, Матвiй вельми печалиться братовою долею, переживае за нього, нiколи не викине брата з серця та мислей, – то вже щось незрозумiле Федорi, й вона пасiювала та ятрилася злiстю, одначе зовнi вигляду не подавала. «Щось у тебе, Федоро, кулiш пересолений, чи не закохалася в когось, Матвiй хати не тримаеться, все з гетьманами роз'iжджае, не боiшся, що десь у гречку скочить», «нехай скакае, тодi я – в коноплi, вони вищi за гречку», «наглядай, Матвiю, така краля, може й з шляхтичем знюхатися», «вже моi дiти за нею наглядають». И хлюпала з Супруновоi чарки горiлка, й натирав часником окрайця, як якийсь посполитий чи старець, i приповiдки його майже всi горiлчанi, грубi й старi, як свiт: «Пiшла, наче брехня по селу», «Чоловiк не скотина, бiльше вiдра не вип'е», «Де п'ють, там i ллють».

По обiдi Матвiй показував братовi хазяйство. Щось його втримувало вiд того, а щось пiдштовхувало: «Нехай бачить, швидше за розум вiзьметься», та й спирали груди гордощi – он чого сягнув вiн, молодший Журавка, батько-мати того вже не побачать, нехай бачить хоч брат. Немов знiчев'я завiв до комори, а там жито, пшениця, крупи в кадiвбах, дубових та плетених iз соломи, воску шiсть кругiв, тютюну шiсть каменiв, юхти, мерлушок бiльше як по десятку в'язок, сало та м'ясо в боднях, солонi качки, солонi iндички, полотно в сувоях – неначе не комора, а крамниця жидiвська. Ще й кiлька куф горiлки – оковитоi i простоi, нашафованоi власними руками, у власних казанах. По тому вивiв брата на подвiр'я; Матвiiв двiр на згiрку, в праву вiд хати руку хлiви та комори, i стайня, повiтка, а в нiй два плуги дерев'янi, кожен на три пари волiв, i плужок легенький, мiдний, борони, вози та сани, за хлiвами курник, саж, двi клунi, з лiвого – лiсяний хлiв, за повiткою сад (сливи привезенi аж з Семиграда), якому лiт десять, саме в буяннi сили, цього лiта вродило яблук i груш – нiкуди дiвати, за садом ще двi хати – Матвiевi хати, в них живуть пiдсусiдки: Каленик Нишпорка та Трохим В'юн. Ще е в Матвiя трое пiдпомiчникiв, якi мешкають у власних хатах – далi по хутору, в котрому двi вулицi. Вiд подвiр'я в пониззя спадае город (вся Матвiева земля трохи далi, двома клинами), за городом – луг грудковий, а вже за ним – луг мокрий i лiс.

Запалили люльки, брели лугом, попереду бiг пес Гнотик – мисливський пес, щоправда, мiшаноi породи, мае Матвiй i такого, пiднiмав з трави посмiтюх та курiпок, розполохав дроздiв на обкльованому калиновому кущi, калиновi ягоди червонiли на чорноземлi, неначе краплi кровi, вгорi хрестом розiп'явся коршак («мiй коршак» – з гордiстю й самоiронiею), щовечора вiн облiтае своi володiння й сiдае на одному й тому ж мiсцi – зламанiй олешинi над струмком, захвицькав ii послiдом до бiлого; повернули лiворуч, там ще один Матвiiв луг, прикуплений недавно, вiн переходить у болото, де трави також хорошi, але доводиться косити у водi, увесь день на ногах: окраець хлiба, сало й цибуля в шаньцi через плече, за всенький день не присядеш, Матвiй сам вже не косить, косять пiдсусiдки; сiно Матвiй продае, але взяти його можна тiльки тодi, як замерзне болото. Попригнiчуванi вербовим гiллям, стоги стояли сiрi й мовчазнi, i весь луг о цiй порi був пустельний, сiрий, похмурий, Рогачик брижив непривiтнi холоднi хвилi, на поверхнi плавало зчорнiле вербове та дубове листя. Зупинилися пiд дубом, пiд яким любили варити кашу косарi, там чорнiла кашоварня, i Матвiй сказав:

– Сидiр тягае линiв, завбiльшки як чоботи. А взимку, по льоду, на дохлятину – сомiв. Минулоi зими випер сома в два пуди, диво, що той його самого не заволiк пiд лiд. Озеро рибне, та все не налаштуюся на рибний промисел… А можна б…

А сам рахував стоги – чи всi. Слiдом за ним рахував i Супрун. Тридцять вiсiм стогiв. По шестеро-восьмеро саней у стозi. Тридцять вiсiм купок срiбла. І всi стоги – високi, ладно вивершенi, ув'язанi навхрест скрутнями з осоки, приткнутими в стiг, ще й прикладенi вербовим гiллям. Хазяйськi стоги!

Вiтрець пiнив воду на озерi, гнав вiд цього до протилежного берега бурi човники-листочки. Виринула з води видра з чималою рибиною в зубах, здивовано витрiщилася на непрох, сховалася в темнiй водi, погнавши великi кола.

– Злодiйка, рибу в мене краде, – засмiявся Матвiй. Супрун не вiдгукнувся на той жарт. Що дужче входив у господарчий шал Матвiй, що дужче похвалявся своiми статками, то дужче похмурнiв Супрун. Щось йому заклинило в душi, там хмарилося й мрячило, а Матвiй не помiчав того, розказував, якi ще намiтив придбання, якi зведе будiвлi, яку худобу прикупить.

– Отуто насиплю гребельку й мiсток покладу, отама поставлю дик од свиней – розвелося iх у лiсi гибiль, луки псують, приiжджай по порошi на полювання, настрiляеш вепрiв, скiльки коняка довезе.

– Я в чужому не стрiляю…

– Яке ж це чуже… – И заломило зуби.

Звичайно, подумав Матвiй, воно чуже Супруновi, й вiн нiчого не може з нього дати братовi… Власнi дiти, а основне – Федора. Вiчний розмир з нею… Нiхто не вiддае власнi добра родичам… И присмутнiв.

– Є тут неподалiк одна незайманщина… Упругiв сорок… Думав я вже не раз… Подавайся в Чигиринський полк… І разом проситимемо ii для тебе… Гетьман до мене прихильний…

Супрун здивовано прискалив око. Був схожий на кiбця. Його правий тонкий вус ворушився, наче живий. Мовби був сам по собi.

– А як не випросимо? Там спродамся, тут нiчого не дiстану… Та й не такий тепер час, щоб о грунтах думати…

– Такий. Саме такий, – аж кинувся Матвiй. – Хто зумiв… Ще трохи – й нiчого не залишиться…

– Труди нашi даремнi нинi…

– Не даремнi, не даремнi… Ти ж бачиш по менi. Приспiла пора ставати господарями… Се – найкращий час…

– Для кого? Для здирникiв, обирал… Гребуть, хапають, йдуть потоптом…

– Сi землi шляхтою покинутi…

Супрун нiби й не почув того:

– Користолюбцi, себелюбцi гублять Украiну. Все пiд себе гребуть. Посiли перелоги i луки… Однi багатiють, iншi бiднiшають…

Матвiй зупинився.

– Брате, чи не на мене ти натякаеш?… Я сi землi купив на власнi грошi, заробленi, кров'ю окупленi.

– Хiба тiльки ти пролив кров… Дехто пролив бiльше…

– Твоя правда, – гаряче сказав Матвiй. – Декому не поталанило. Але тi, хто правдою, – не винуватi… Скажiмо, частка моiх грошей ще з Сiчi. Я прикопав iх над Скарбною, а не понiс у шинок, як…

– Як я? – був звернений до Матвiя лiвою щокою – розсiченою бровою, i Матвiевi здалося, що брат пiдморгнув йому.

Матвiй збагнув, що дав хука, та ще й великого, ледве чи й поправимого, здавалося, свиснула в повiтрi стрiла, майнула повз одного, зачепила другого. І вже ii не завернути. Старший Журавка невимовно шкодував на своi слова. И водночас терпка iдь розлилася в грудях, iдь вiд отрути Супрунових слiв, злих i неправдивих, заздрiсних, неключимих.

Вони переступили по зв'язаних тичинах через струмок, вийшли на дорогу, верталися назад. Попереду бiг Гнотик з реп'яхами в хвостi, чомусь лащився до Супруна, ще дужче дратуючи Матвiя. Дорогу iм перейшла череда гусей, гусак витягнув шию, зашипiв, Гнотик сховався за Матвiя.

– Одчаюка! – всмiхнувся Супрун i тим трохи надколов кригу, яка намерзла довкола них. Вiдтак Гнотик геть розсмiшив iх, забiг у двiр, де сидiв на цепу велетенський кудлатий пес, пiдняв задню ногу й помочився на дровiтню, пес валував, рвався з ретязя, але Гнотика дiстати не мiг, а той присiв перед ним, кумедно морщив носа – знущався, знав, що кудлай не дiстане.

– Ну й стерво, – щиро реготiв Супрун i тим реготом став схожий на пустотливого хлопчика. І Матвiевi згадалося, яким Супрун був у дитинствi веселим, пустотливим, кабешним. Гай-гай, куди все те подiлося!

Матвiй ще хотiв розповiсти, як ходив з Гнотиком на луг, i той поцупив у косарiв кiльце ковбаси й переплив з ним через рiчку, одначе Супрун вже прогнав з обличчя усмiшку, сказав:

– Отож, труди нашi даремнi нинi, кукiлем проростають… – «Нашi» – себто людей чесних, таких, як вiн, а не таких, як Матвiй. Неначе серпом черконув по серцю. Але вони вже пiдiйшли до ворiт, бiля яких на них вибалушив дурнi очi чорний, з бiлою бородою цап, а тодi мекнув i подався вподовж вулицi.

– Така дурна тварина, не держиться двору, доброго вам здоров'я, – привiтався до них Хома Колотило, Матвiiв сусiд, старий багатий козак, що зиму, весну, лiто й осiнь ходив у кожусi поверх полотняноi сорочки. – По чому ж там, Гордiйовичу, в мiстi воли?

Матвiй сказав.

– А воликiв пара що просять? Скажiмо, таких, як у мене димки?

Тiею балачкою затерли, зам'яли важку, неприемну розмову, що сталася на лузi. Та не затерли, не прогнали осуги, яка оповила серця. Пiсля розмови з сусiдом Матвiй трохи вiдм'як, вiдтанув душею, Супрун же навпаки, насурмонився ще дужче. Щойно зайшли у двiр, Матвiй почув у стайнi якусь тупотняву, пiшов туди. Отакоi – й конi iхнi не мирилися. Матвiй збив пiд стiнку Супрунову чалу кобилу, вгрiв вилошником свою – Зiрку, пiшов до хати.

Федора одразу помiтила, що помiж братами пролетiла чорна сова, зрадiла в душi – отже, Супрун тепер не затримаеться, – защебетала до нього перебiльшено ласкаво та приязно в розрахунку на те, що це чуе Матвiй.

– Ти так i не доказав, як там Мокрина та дiти.

Стояла бiля печi з гусячим крилом у руцi, яким обмiтала комин, вже перевдягнена в буденне, й однак надзвичайно вродлива, величава, й Супрун в одну мить всiею своею душею осягнув, вiдчув, яка вона далека вiд нього, а вiн вiд неi, далека своею панщизною, погордою, затаеною неприязню, яко до гультiпаки, котрий зневажае ii добра i ii шляхетнiсть, ще й може попросити чогось, i Матвiй йому не вiдмовить. І здатний, як iй здавалося, Супрун на зброднi вчинки.

А Матвiй вже шкодував на те, що сталося, адже розумiв, що мусив зменшитися вiн, мусив промовчати чи й якось задобрити брата, принаймнi уникнути сварки (та ще хто зна з-за чого, тепер тiльки де зiйдеться два чи три чоловiки, так i починають терти язиками те, що iм не належить i що стосуеться уряду), не роз'ятрувати й так розтривоженоi, ворохобноi братовоi душi. Ладен був перепросити Супруна, але за вiщо перепрошувати, та й соромився Федори. А Супрун одразу почав збиратися в дорогу й не взяв нiяких гостинцiв, окрiм горiхiв та медiвникiв для дiтей. Кобила не хотiла заходити в голоблi, вiн бив ii дугою, вона зайшла i знову переступила голоблю, вже в iнший бiк, i Супрун двигонув ii так, що кобила аж присiла. Стягував супоню, неначе аркана татарину на шиi, вдарив по дузi, збив ii наперед.

– Ти хоч теечки… – приступив близенько до Супруна Матвiй, – нiде не вибовкуй того, що казав менi… Може окошитися.

Супрун плюнув пiд ноги, пiдбив на возi солому.

– Не боюся нiкого. А правду казав i казатиму.

Федора передавала нещирi привiти Мокринi. Вiн не удостоiв ii поглядом. Сидiв у передку воза, низько схиливши голову, чиркало об ручицю колесо – вiн того не чув, смалив люльку, в грудях йому горiв вогонь, вiн хотiв погасити його клубками диму – не гасилося. Перед очима стояли Матвiевi конi й кадовби, а поруч з ними Федора, вродлива, як ангелиця, й зла та недобра, як вiдьма, й таки ж гемонськи гарна, майнула поруч неi дрiбна, зморщена, як грушка, Мокрина, й ще дужче запекло пiд серцем – вже за Мокрининi зморшки й за власну недолю, й кривавилась у очах злiсть хтозна на кого – взяв би шаблю й шаткував усiх пiдряд. И привидiлося: низько стелеться попiд житом кiнь, й стугонить, кипить насупроти ворожа лава, й шаблi та келепи блискають проти сонця, а його домаха влипла в руку, i враз вона сама знялася в повiтря, криця потяла крицю, майнув перекривлений злобою i жахом рот, затрудило в руку, а вже його кiнь ударив грудьми коня з крилатим вершником, й сторч полетiли вiдсiченi крила, й перерубане надвое тiло посунулося з сiдла…

Супрун скрипнув зубами, пiдвiв погляд, в його очах стояв колючий туман, а в тому туманi – якiсь чорнi важкi кучугури. Матвiевi стоги – проiжджав долинкою через луг. Дорога була лугова, вузенька, ген за стогами вона виведе на шлях; пiд ногами бiгли назад стернi з високими гривами, сiрi й сухi – давно не було дощу, й снiги цього року чомусь забарилися. Стогiв було багато, вони, здавалося, напливали на Супруна, падали на нього, вiн знову скрипнув зубами, ледве тямлячи, що робить, вибив з люльки просто в жменю жар i пожбурив його в стернi.

… Вiтер гнав полум'я вподовж лугу, стоги спалахували, як велетенськi – громовi, поминальнi свiчi, жахкали в небо, й гайвороння злякано втiкало до лiсу, все живе летiло, бiгло, повзло з лугу, тiльки люди бiгли на луг, але не могли нiчого вдiяти. Спробували збивати полум'я гiлками верболозу, намагалися перекопати вогненну рiчку, але вогонь був прудкiший, котився валами, вiтер розносив палаючi вiхтi по лузi, й людськi змагання виявилися марними. Затягло димом небо, а в тому чорному пеклi червоно ярiли велетенськi купайла, сiно горiло з трiском, мiрiади чорних мух лiтали в повiтрi, й з дупла напiвсухоi верби вирвався рiй диких бджiл, збитий з пантелику, закружляв довкола верби, а вже й вона зайнялася вiд кореня, палала. Люди не здавалися, понаковтувалися диму, декотрi пообсмалювалися, на одному парубковi спалахнула одежа, й довелося гасити його самого, ще iнший стрибнув у копанку, й вода довкола нього зашипiла, взялася димом. Боялися, що вогонь сягне лiсу, але шлях йому перетяли рiчка та озеро. Вiд обiду до полудня огонь перетворив луг на галiлейську пустелю, над якою крутилися чорнi вихорцi, пiднiмаючи вгору хмари попелу.

Гайвороновою зграею вклякли господарi на згiрку бiля рiчечки, йойкали й айкали, були такi, що плакали, всi гуртом дошукувалися причини, через яку погорiли iхнi стоги.

– Тимiш iз сином були на лузi. Може, ви клали вогнище, га, Тимоше?

– Свят-свят з тобою, Охрiме. Ми з Єськом били очерет з того боку, вогонь на нас покотило. Ми спочатку не помiтили, воно ж далеченько, верстви двi…

– А ти, Оверку, теж iшов на луг…

– Дубець на цiпилно вибирав у лiсi. Вернувся ще до пожежi.

– Тра означити, звiдки воно зайнялося…

– Як же ти тепер означиш?…

– Немовбито од дороги.

Врештi знайшовся пастушок, який пас кози, вiн сказав, що бачив, як на гору виiжджала циганська буда, а ще iхала пiдвода в однокiнь, а хто правував тим конем – не добачив, бо далеко, та й не брав собi того до мислi. «Кози моi на той час неначе показилися були».

Матвiй стояв при стовбурi дуба, похиливши голову. И що бiльше люди розпитували хлопця, то нижче никла його голова. Двi думки хилили ii, обидвi були важкi й страшнi, аж терпло в душi: сказати – не сказати. Не сказати – взяти на душу грiх перед Богом i людьми, затаiтися в неправдi, сказати – завдати кривди, либонь, найстрашнiшоi, та ще й, може, даремноi рiдному братовi. Щось йому пiдказувало, що лиха iскра злетiла з Супруновоi руки, Супрун поiхав, i одразу спалахнуло. Якби це був чужий чоловiк, вiн би виповiв його прикмети громадi, i вже вона б встановлювала, винуватий вiн чи нi, але – брат… Дознати правди можна лише квестiею, пробою. Супрун же скорше вмре, нiж признаеться. А якщо скаже – вмре однаково. І його смерть буде на ньому, Матвiевi. Матвiй стояв перед вигорiлим лугом, i в його душi була така сама чорна пустка. Вiн мовби втратив щось i щось одмiнилося в ньому, мовби все було таким, як i колись, i не таким. Пригаснув свiт, поменшало в ньому свiтлого й побiльшало темного. Думка висiла в головi, як сокира.

У Матвiевому серцi не вичахав жар, й ще довго по тому перекочувався холодний попiл печалi, зажури, гiркоi досади, муки. Синичани спорядили на шлях погоню, але вона нiкого не досягла: та й кого могла знайти: вiд початку пожежi минуло бiльше нiж пiвдня, та ще й невiдомо, в яку руку – лiву чи праву, поiхав той зловорожець чи недбалець. Зiйшлися на тому, що то був злий вчинок циган, а знайти цигана – те саме, що знайти голку в стозi сiна. Довго згадували ту пожежу, далi забули за роботою. Не забув тiльки Матвiй.




VI


Мiсячноi осiнньоi ночi у глибокому яру пiд Суботовим Виговський викопував захований з Хмельницьким скарб. Матвiй удостоiвся високоi честi тримати шкiряного мiшка, у який кидали маленькi шкiрянi мiшечки з дукатами, польськими злотими, битими талярами. Поспiшали – мiсячне колесо вже черкало ободом по кручi, з заходу напливали хмарки. У сусiдньому байрацi випробовували голоси ярчуки, майнула сова, неначе хотiла й собi вхопити золотого з напiвструхлоi скринi. Гетьман стояв збоку, палив люльку його немолоде чепурне обличчя в мiсячному сяйвi здавалося вилiпленим з темного осiннього воску, був байдужим чи вдавав байдужiсть. А Матвiй хвилювався вельми – вiд виявленоi довiри й ще бозна вiд чого (хто не хвилюеться при копаннi скарбу); хоч i стояла зокiл охорона, тремка моторошнiсть огорнула його плечi.

Матвiевi, пiд наглядом суддi та писаря, було доручено складати лiчбу грошам, одначе всiеi лiчби не знали – рахувало по частках трое довiрених козакiв у трьох кутках великоi свiтлицi, казали, що було тих грошей близько мiльйона. Гетьман заплатив вiйськовi й, вiдправивши Юрiя Хмельницького до Киева на навчання, майже тиждень бенкетував, бенкетувала вся старшина й усi чигиринськi козаки. Виговський горiлки не любив, одначе цього разу чаркував i з старшиною, i з простими козаками – по корчмах i просто на вулицi, не вiдтручав тих, якi лiзли цiлуватися (вже який бридкий та поганий козак Заткало – щербатий i слинявий, а й вiн обслинив гетьмана), вдавав з себе хмiльного, вдавав козака простого, компанiйського. Знав-бо, то – найпевнiша слава для гетьмана. Насправдi таким не був, його душа плетена з тонкоi шляхетськоi мережки, любив гарнi речi, дорогi iкони, кохався в книгах – надто в латинських, грецьких, любив мудрi бесiди з мандрiвними монахами й не любив п'яноi перезви, хмiльних балачок, брагарства. Одначе переступив через той бридливий пруг у власнiй душi, пиячив, i веселився, i стрiляв з козаками з лука у пiзнi, котрi випадково затрималися на яблунi, яблука, а одного разу навiть погойдався через колоду з козаками на кладцi в переваги-ваги. А може, вiн не тiльки братався з козаками, а й перечiкував, вiдсовував градовi хмари, якi ходили по овиду його життя, його гетьманства, змигували далекими зiрницями. Гетьман – надзвичайно мiцний i чiпкий чоловiк. Чимало людей не помiчали тiеi мiцностi, схованоi за стриманiстю, розважливiстю, й гiрко помилялися. Хмiль був мiцний по-своему: гарячий, невтримний, гордий, скажений, непоступливий, швидкий на думку i розправу, Виговський – по-своему. Так, i стриманий, i розважливий – думку виважував, а виваживши, стояв на нiй до кiнця, за що й подобався Хмельницькому, рiшень не мiняв, нiкому не лестив i нi перед ким не запобiгав ласки. Ще й розумiв, що на широкiй i далекiй дорозi, в кiнечному рахунку те шкодить. А ще був оддавна спрямований на далекий обрiй, на найбiльшу, наймiцнiшу фортецю; честолюбний (умiв ховати честолюбство), вiн нiколи не сподiвався взяти фортецю з розбiгу, приступом, волiв покорити ii облогою. Вiн ступав до мети непомiтно для iнших, але впевнено, неухильно. Прожити життя в затiнку, не першою особою – те просто мучило його. Але й ясних, видимих стежок до вершини не було. Вдовольнився високим писарським урядом i карався ним. Бачив увесь огром гетьманськоi влади, вiн страшив його, але, якби те сповнилося, сподiвався впоратися за допомогою виваженостi, стiйкостi, чiпкостi. И не робити помилок, якi робив Богдан. (Про можливi своi не здогадуеться нiхто.) А ще Іван Остапович був порядний. Та поряднiсть, либонь, i не лежала золотим розсипом у його душi, вiн скорше вiдчував, вiдгадував, на яку половицю ступити варто, на яку нi. На його урядi будь-який обман потягнеться за ним вiдьомським хвостом на все життя, i врештi хвоста прищемлять. Та й просто бридився легковажними жiнками i дармiвщиною. У нього були добрi батько та мати, мати давно померла, а батько й нинi живе в Гоголевi пiд Киевом, вони вдовольнилися малим, нiколи не важилися на велике, й помислити не могли, яка дума вироiлася в головi сина. И невiдь-звiдки вона взялася: прийшла з грецьких та латинських книг, у яких розповiдалося про Олександра Македонського та Юлiя Цезаря, скромний юний судовий канцелярист мовби й помрiяти про щось подiбне не мiг, а проте мрiялося. Те було неначе казка. Хоч, звичайно, на високий уряд вiн пiднiсся б будь-де. Те було трибом його душi, його сутнiстю… Перший учень у школi, найвправнiший канцелярист. Найкращий стрiлець iз лука (нащо те було йому, але канцеляристи високого i низького чину вправлялися в стрiльбi в саду, й там була своя честолюбна драбина). Інакше б вiн не змiг жити. От тодi, либонь, виродився б у скрипуна, заздрiсника, дрiбного шкодника. Нi, на те не йшлося. Доступно бачився уряд повiтового маршалка, а потiм депутата сейму.

И зненацька отака круговерть – полон, викуп, широка долоня Хмеля. Вiн цiнував ii потиск, жодного разу не змалiв у очах валечного гетьмана. Долаючи гострий пруг у душi, дивився йому тiльки в очi i казав правду. Покiйному гетьману завдячуе всiм, але й Хмiль завдячуе йому немало. Скiльки разiв стримував його вiд нерозважливих крокiв, скiльки тонких хiдникiв пiдказав. Вiн не пiдлагоджувався пiд гетьмана, не потурав йому. Не напивався з ним до страти розуму, не кидався у вир гульбищ. Вiн розповiдав йому про Аннiбала, iмператорiв Августа, Нерона, Карла Великого, про Валенштейна. Гетьман любив слухати те… Розповiдав про знаменитi битви, великi удачi й згубливi програшi. Інодi протистояти гетьману було дуже важко. І страшно. А то й просто стояти й дивитися в його напiвбожевiльнi очi. Але вiн знав: похитнеться один раз i втратить все назавжди.

Хмiль iнодi кпив над його чистюйством, над його шляхетнiстю, гречнiстю, але вiн лише усмiхався й звичок не мiняв. Любив ошатну одiж, любив гарнi речi, але не як коштовностi, жадоба багатства не пойняла серця, iнша жадоба заповнила його. І за це Хмiль любив свого генерального писаря.

Друг, порадник покiйного великого гетьмана, його права рука, його канцлер, як називали всi iноземнi посли, обмираючи в душi, мрiяв, що пiде далi за Хмельницького. Був одним iз тих, хто спонукав гетьмана до злуки з Москвою, вiв вiд його iменi та вiд усього вiйська Запорозького з нею перетрактацii, плекав надiю, що вдасться скинути з плеча важку московську руку, яка з першого дня почала облягати плечi та шию все тугiше, все важче, нецеремоннiше, прибирала пiд себе все, пiдгинала до рабськоi покори й навiть на людське честолюбство та гiднiсть не зважала. «Івашки, Петрушки, нiжайшиi раби…» И було страшно. Москва, котру зненавидiв од перших днiв гетьманування за невизнання гетьманом його, Івана Виговського, за хитрування (на цьому знався й сам), за некоректнiсть, нахабство, нахрапистiсть… Боявся Польщi, мстивоi, гоноровитоi, непрощенськоi, пiдступноi. На перших кроках доведеться залагоджувати з усiма. Поволi набирати розгiн проти Москви, одначе й убезпечити себе вiд удару в спину – повести хитру гру, нiчого не обiцяючи, але й не допускаючи до вiйни, до пограничних утачок i конфлiктiв, з яких може розгорiтися велика пожежа.

…Вiд'iхав з Чигирина польський посол Беневський i одразу вигулькнув новий – Воронич, крутився довкола гетьмана, приiхав посол вiд хана, незрушно сидiв шведський посол, i кожен намагався вбити в голову гетьмана свого патика, упевнити у своiй правдi. Гетьман вислуховував усiх i про всiх доповiдав у Москву, з Москви ж налягали за Старий Бихiв i Литву, визволенi украiнськими полками; пiсля замирення з поляками в Биховi лишився наказним Нечай, який писав у козацькi реестри тамтешнiй люд, а московськi воеводи тих людей з реестрiв виключали, били киями iх i сотникiв iхнiх та осавулiв – воеводи казали, що цi люди мусять платити податки, а Нечай доводив: не сьогоднi-завтра гримне вiйна з поляками козакiв буде треба багато, й писав царевi: «Воеводи вiдiймають у нас села, з яких могли б мати хлiб, козакiв сломiць виганяють з дому, правлять з них податки, вiдрiзують iм чуприни та грабують». Лiсницький також писав iз Миргорода: «Були ми в пiдданствi у його царськоi величностi на своiх волях по смерть Богдана Хмельницького, а тепер iдуть до нас воеводи Трубецькой i Ромадановський з вiйськом, i ви будете повиннi давати iм харч i всяку живнiсть, по наших городах хочуть посадити царських воевод; i вiйська у нас буде тiльки десять тисяч…» Затурбувалися й iншi козаки, особливо за Днiпром, посилали на лiвий бiк унiверсали: «Ми, козаки заднiпрянськi, звикли до неволi й нам не треба ii. А коли ви пiдклонитеся царевi, ми на вас будемо бити. Великий цар не додержав попередньоi умови, ми своею волею не поступимося, не хочемо воевод царських. Бо ж цар з Москвою хочуть нас у шори убрати, позаводять «кабаки», не всякому можна буде меди та горiлку курити, накажуть ходити в чорних чоботях й жупанiв сукняних не носити, понасилають своiх попiв i митрополита в Киевi свого настановлять, почнуть у Московщину гнати, а тi, що лишаться, муситимуть пiд капiтанами служити».

Водночас пiднiмався вiтер, який вiяв у бiк московський; з Нiжина, з Лубен i з самого Запорожжя полетiли в Москву гiнцi, оповiщаючи: «Ми всi радi, коли будуть царськi бояри i ратнi люди, i мiщани, i посполитi. Скоро дочули ми, що прийде сюди князь Олексiй Трубецькой з товариством сей край на царя праведного вiдбирати та властi царськi настановляти, то всi меншi стали дуже радi й уся чернь зрадiла, щоб мали ми единого царя й до нього могли удаватися; правда, трохи бояться, щоб воеводи не зламали тутешнiх звичаiв i правил, як церковного, так i громадського ладу, але ж ми запевняемо, що цар i великий князь нiчого того не хоче. Зволь же, твоя милiсть, царська величнiсть, неодмiнно прислати воевод та взяти пiд себе всi нашi городи».

Украiна розколювалася, кришилася, як лiд у повiнь. Інодi тi розколини проходили через один полк, одну сотню, а то й одну родину. І в Матвiя пройшла розколина попiд серцем. Канцеляристи й писарi розпечатували листи, вони першi довiдувалися про всi новини, переповiдали iх один одному, топлячи скруху на днi чарок i пивних кухлiв. Все, що дiялося довкола, спонукало не до працi, а до чарки та сумноi пiснi. І посеред усього того кришива, посеред скреслоi рiки – вiн, гетьман украiнський, Іван Виговський. Декому здаеться: найважче – допастися до булави, i мало хто розумiе, як важко ту булаву втримати, навести лад, погасити пристрастi. Надто, коли кожен вважае себе правим, свою думку едино правдивою, не хоче поменшити свою погорду, свою злобу, хоч би й тисяча гукало, що це – бiле, вiн один репетуе: чорне. І хоч ти йому кiлка на головi теши, не поступиться нi на цалу.

Найдужче вар'ював i колотився проти гетьмана Мартин Пушкар, полковник полтавський. Вийшов з Богданом Хмельницьким увесь його тернистий шлях, прокiптюжився димами усiх битв, вже тодi не мiг спокiйно дивитися на гетьманську булаву, снилася вона йому, влипла в думки, неначе болячка, ятрила славолюбиве серце, одначе смiховинним i небезпечним було виповiсти свою мрiю навiть найближчим друзям. Могутнiй гетьман виполов би мрiю разом з головою. І ось тепер… Не кричали його на радi в Чигиринi й на радi в Корсунi, лiта ж його плинуть за водою, ще рiк-два, й згинуть за далеким закрутом срiбнi подзвони молодостi, скинуть його з рахунку, з мислi навiть найвiрнiшi йому козаки. Все там, в далекому туманi: кривавi сiчi, буйнi пиятики, жiнки, побратимство. Лишилася жадоба влади – терпка, як терен з горiлки. Отож: тепер або нiколи; шукав спiльникiв, пiдбурював козакiв свого полку, запорожцiв; з сiчовиками, з кошовим Барабашем ввiйшов у мiцну дружбу, Барабаш i сам мав на мислi гетьманську булаву, але ту думку приховував на саме дно – поки що йому та зiрка не свiтила, потнуть один одного Виговський з Пушкарем, похлинеться московською кров'ю Лiсницький… А поки що – вiн Пушкарiв друг i приятель. Пушкар аж зчорнiв вiд тих думок. Високий, сутулий, з довгими опущеними руками, штовхався серед козакiв на майданi, помiж брагарникiв, челядникiв, ходив у старому кунтушi й посоюжених чоботях, вдавав iз себе прихильника сiроми, кревного захисника всiх бiдних та покривджених. Всi надii покладав на люд чорний, простий, який нинi розшаленiв i роз'ятрився, вимагав перемiн, передiлу займанщини. Запорожцi вимагали грошей, гетьман дав iм не багато, а цар обiцяв дати багато; через своiх посланцiв, котрi здебiльшого справляли й вивiдну, пiд'юджувальну службу, обiцяв звiльнити вiд чиншу, урiвняти в правах iз значними козаками. Стряпчий Рогозiн, присланий буцiмто сповiстити гетьмана про царську радiсть: послав Бог доньку Софiю, – таемно вивiдував, що думають i гомонять простi люди про гетьмана, яким духом дише старшина, яким козаки та посполитi, чи мае гетьман потайнi зносини з сусiднiми державами. Рогозiновi людцi не шкодували грошей, пили з козаками по шинках та корчмах у Чигиринi, заникували в Переяслав i Полтаву.

Мартин Пушкар скликав раду, й вона, розiгрiта горiлкою та запальними словами полковника, вергала прокляття гетьмановi й оповiстила, що не коритиметься його волi, й приiхало до Полтави шiстсот запорожцiв з кошовим Яковом Барабашем, разом iз запорожцями полтавський полковник вiдправив до Москви отамана Стрижку з товариством, i вони повезли зашитi в шапки доноснi листи на гетьмана. Полковник розiслав пiдмовнi листи по сотнях свого полку, кинув клича по сусiднiх полках, i на той клич збiгалися пастухи, челядники, шинковi наймити, просто гультяi, – кiлькалiтня вiйна, руiни виплодили незлiченну кiлькiсть вiдвиклого од працi, ледачого люду, котрий мрiяв розбагатiти в одночасся, захопивши маетностi заможних хазяiнiв. На радному майданi трiпотiла Пушкарева корогва, й пiд нею од ранку до вечора галасував, ворохобився, погрожував кулаками у бiк Чигирина рiзномасний обдертий люд – кепсько одягнений, без зброi, без коней, без шеляга в кишенi, зате затятий i вiдчайдушний i завжди п'яний. Незабаром iх назбиралося на пiший полк, понад двадцять тисяч, iх називали дейнеками, самi ж себе вони називали козаками, заворушилися Гадяч, Зiнькiв, Ромни, Миргород – звiдусiль на Пушкарiв поклик плинули товпи обiрваного люду. Жадали перемiн, i то негайних.

У Чигиринi було тихо, тривога ходила в глибинi. Всi розумiли, що добром те полтавське ворохобство не скiнчиться, що, либонь, знову вiд православного меча потече православна крiвця. Лишалася надiя на Москву, гетьман просив ii уговтати Пушкаря, але Москва мовчала. Невiдомо, що думав гетьман, в яку сторону хилився, одначе не хотiв кровопролиття, не хотiв на власному полi сiчi, яка надломить i його сили, вiдрядив до Полтави намiсника гадяцького Тимоша й просив ласкаво, аж принизливо, аби Пушкар розпустив дейнекiв, випив з ним мирову чару. Обiцяв прощення, обiцяв нагороди, уряд генеральний. Пушкар вiдказав коротко: «Не дiжде», й наказав забити Тимоша в залiза та вiдправити в Камiнне до свого приятеля, московського воеводи Колонтаева.

Матвiй сидiв за столом, схиливши за звичкою голову на лiве плече, перебiловував листа до миргородського полковника, в якому гетьман суворо застерiгав полковника вiд якшання з Пушкарем та пушкарiвцями, коли зненацька йому на плече лягла рука. Оглянувся, хотiв схопитися на ноги, але Виговський натиснув на плече:

– Сиди, сиди. Сумним пером доводиться писати…

Гетьман приязнив Матвiевi, отi кiлька слiв «гетьман на той час», сказанi на радi вельми до мiсця i вельми вчасно, лягли мiж ними мiцною кладкою.

– Грiзний лист…

– Грiзний – посвист шаблi. Я все зробив, аби не витягати ii з надiлкiв. Іншоi ради нема. Йдеться до волейноi потреби, – мовив довiрчо. – Потнемо ми iх. Ох, тяжко менi… А що робити? – й дивився Матвiевi в очi чорнющими очима. Той погляд проник Матвiевi в душу, й там аж зашкварчало. Матвiй злякався, йому здалося, що Виговський ось-ось почуе калатання його серця й вивiдае його мислi. Може, вiн вже прочитуе iх? Всi днi вiн думав про полтавську колотнечу, про дейнекiв, про Супруна. Впала йому випадкова звiстка, що бачили Супруна з дейнеками, надто той ворохобиться, бунтуеться, й злякався, що добунтуеться до лиха. Розум, досвiд пiдказували: таке не минаеться, не закiнчуеться нiчим, прийде час, i молодшого Журавку покличуть до вiдповiдi. А тепер i гетьман пiдтвердив тi його здогади, побоювання, й Матвiй розтривожився вкрай. Виговський же подумав, що Матвiй так перейнявся його клопотами, й ще дужче затеплiв до писаря ласкою, розчулено потис плече.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-mushketik/na-brata-brat/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения